Нічний гість

Розмір шрифту: - +

Частина 08

         Стежка, вирвавшись із тіснини, вивела друзів на простір і поставила їх перед невимовною розкішшю зеленої долини, яка, здавалося, розкрила обійми потомленим мандрівцям.

         Ліні од захвату забило дух і витиснуло на очі сльозу. Ще ніколи в житті не бачила вона таких вельможних дерев, що розливали навкруги величезну життєву силу. Лише одного разу в лісі поблизу рибальського селища їй пощастило зустрітися з предковічним дубом - прабатьком усіх лісів. А тут усі дерева були такими, як він, - прадавніми і мудрими.

         У напівпрозорому мареві призахідної сутіні ще видно було обриси гір. Десь у незмірній далечині блиснула рання зірочка, провіщаючи настання ночі. День згасав і в Долині. Між гіллям розлогих дерев з гладенькими ясно-сірими стовбурами пурхали дрібненькі ряснобарвні пташечки з малиновими чубчиками та довгими серпанковими хвостами. Звідусіль долинало різноголосе щебетання, а з квітучих чагарів легесеньким вітерцем доносило надзвичайно приємні голоси незнаних співаків. Хоч слів їхньої пісні ніхто не міг утямити, але ясну радість життя дочули всі.

         Зашурхотіли камінчики - Сандер спускався схилом гори. Він незграбно скочив на стежку і став поруч зі своїми новими товаришами.

         - Сандере, ти ж бо полетів до свого світу - чому ж повернувся? - спитав Ларрі.

         - Річ у тім, що я забув подякувати вам за визволення так, як воно б годилося, - добром за добро. Тож вирішив виправити свою помилку.

         - Ти її виправив так, що тепер ми тобі винні. Ти ж бо порятував нас від неминучої загибелі, - сказав Полдо.

         - Хто кому та що винен - що за порахунки між друзями? Ти краще послухай, як он гарно співають, - буркнув Сандер.

         - Хто співає? - спитала Ліна.

         - Ельфи, - відповів дракон.

         Було видно, що йому теж дає втіху чарівна мелодія.

Тим часом загін поволі втягувався під шати вечірнього лісу.

         - Цікаво, які-бо вони, оті ельфи? - спитав Ларрі.

         Дракон покрутив очиськами, щось пригадуючи. Луската шкіра зморщилась йому на лобі, як сушена груша. Він зітхнув, випустивши хмарку диму, й відповів:

         - Ну... ельфи, вони... незвичайні. От собі ельфи та й годі!

         - Ой, як мені б хотілося побачити їх! - вигукнула Ліна, тулячи до грудей свою скриньку. - Ну, хоч одним очком...

         - Зачекай трохи, побачиш, - мовив хтось поблизу мелодійним голосом.

         - Хто це? - озирнулась дівчина, намагаючись побачити того, хто говорив.

Але крім своїх товаришів, нікого не завважила. Зате пролунав сріблястий сміх, немов тихесенько задзвеніло дзвіночком.

         Тримаючись за руки, Ларрі й Ліна пішли стежкою, яка ніби кликала їх за собою, звиваючись поміж деревами-велетнями, то пірнаючи в тихі затишні ярочки, то збігаючи на порослі шовковою травою горбочки. Кущі й дерева тягли до дівчини гнучке гілля, ніжно торкали її своїм оксамитовим листям. Квіти розпукувались, коли Ліна проходила повз них, і повертали до неї свої віночки.

         Прилетів великий сяючий метелик. Тріпочучи райдужними крильцями, він сів на голову юної мавки і завмер, освітлюючи дорогу. Друзі подивилися на Ліну, ніби вперше бачили. Ні, це була не та дівчинка-підліток, що ладналася колись із дідусем у далеку дорогу. Стежкою виступала лісова царівна з осяйною короною на голові - символом влади й могутності.

         Упоперек стежки зависла гілка, поспіль обсаджена запашними біло-рожевими квітками. Відхиливши її, подорожні вийшли на широку галявину, посеред якої весело палала велика ватра. Круг неї сиділи якісь незвичайні істоти. Зовні вони майже не відрізнялись од людей, але були не поземному гарні. Їхні очі сяяли безмежною добрістю й мудрістю. Ельфи (а це були саме вони) привітно посміхалися. Один із них трохи підвівся, запрошуючи прибулих до вогню:

         - Ласкаво просимо в Долину джерел! Сідайте і будьте нашими гістьми.

         Здивовані з несподіваної зустрічі й уражені незвичайною вродою ельфів, Ліна, Ларрі й Полдо несміливо посідали обіч господарів. Дракон примостився поза їхніми плечима. Він з неприхованим задоволенням розлігся на духмяній траві, примружив очі й з насолодою вдихав чудові пахощі квітучої долини.

Пантера підійшла до ельфа, який першим вітав прибулих, лягла йому до ніг і довірливо поклала свою велику голову на його коліна. Дивилася, не змигнувши, йому в очі і крутила хвостом, як котеня.

Ельф засміявся тихим щасливим сміхом, лагідно погладив пантеру і звернувся до подорожніх, що не могли одвести поглядів од привітних і прехороших облич своїх господарів:

         - Мені на ймення Альфар. А чи можна взнати ваші імена?

         - Ларрі, - відрекомендувався юнак. - А це - Полдо. Дівчина зветься...



Сказочник

Відредаговано: 23.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись