Нічний гість

Розмір шрифту: - +

Частина 10

         - Що ж будемо діяти? - стурбовано спитав Фімбо. - Може, спробуємо тікати?

         - Куди ж його в дідька втечеш ізвідси.., - згорнув руки на грудях Снапер і загупав ногами. - Хіба як дістанемось до берега?..

         У трюмі зависла гнітюча тиша. Чути було тільки, як порипує обшивка судна, що йшло під усіма вітрилами, та коли-не-коли долинали вигуки команд. Голосно зітхнув Фімбо і, схопивши себе за бороду, мало не у відчаї промимрив:

         - І звідки тільки беруться отакі? Такі люті, немилосердні й хижі, як оцей капітан Гулл та його розбишаки?!

         - А хіба бувають інші люди? - проскреготало раптом із найдальшого кутка. - Всі ви лихі, жорстокі й зажерливі!

         Снапер і Фімбо разом здригнулися з несподіванки. Волосата істота довго сиділа тихо в своєму закутку, і вони майже забули за неї.

         - Чому це ти таке кажеш, незнайомче? - спитав старий.

         - Бо знаю!

         - Але ж ми не такі, як пірати! - образився Снапер.

         - Усі ви одинакові! Люди завжди завдають болю всім і один одному! Люди підступні й немилосердні! Вони гірші за диких звірів!

         - Але ж я геть не навмисне наступив на тебе. Просто я нічого в темряві не бачив, а ти вгородив мені в ногу свої ікла! Я перепросив тебе. Чого ж тобі ще треба?!

         - Я тобі не вірю!

         - Ну, то й не вір! - моряк спересердя махнув рукою і сів на скриню.

         Фімбо звернувся до волоханя сам:

         - Послухай-но, незнайомче. Ти ж сам бачив і чув, як Гулл кликав нас у пірати. І чув, що ми відмовились, бо не хочемо нікого вбивати чи грабувати. Вбивати - то великий гріх! Тепер нас продадуть у рабство... Але краще вже рабство, аніж братися до розбою та грабунків. І якби оце зараз Гулл прийшов сюди, ми б йому сказали те, що вже сказали. Чому ж ти нам не віриш?

         Знову запала мовчанка. Старий напружено дослухався, але відповіддю на його запитання була тиша. Прикро зітхнувши, Фімбо повернувся до Снапера, збираючись йому щось сказати. І тут із кутка долинуло:

         - Мене звати Дрогма...

         - А мене - Фімбо, - зрадів старий.

         - Мені на ймення Снапер, - відрекомендувався моряк. - Ходи до нас ближче, побалакаємо та з'ясуємо, що тут до чого...

         В кутку заворушилося, засопіло, і молодий грумбер постав перед людьми. Він примостився на підлозі навпроти скрині й пильно стежив за кожним людським рухом. Цікавість і обережність помітно боролися в ньому. Все ж перше перемогло.

         Фімбо розповів Дрогмі про своє життя з онукою, про те, як з'явився в їхній оселі Ларрі та тяжкі випробування далекої дороги, про горе втрат. Поступово переймаючись довірою до нових знайомих, Грумбер переповів людям свою історію.

         А корабель тим часом наближався до берега. Вже видно було в підзорну трубу Бухту відчаю, куди прямували пірати, наперед смакуючи буйну гулянку в пройдисвіта Мордаха. Його шинок так і звався - "Бухта відчаю".

         День згасав. Сонце потопало у важких багрових хмарах, що завмерли край обрію похмурими брилами, час від часу прошиваючи їх мідно-червоним промінням. Вітер невпинно гнав та гнав по воді брудно-сірі баранці затривожених хвиль та розбивав їх об прискалки. Крізь прибережні зарості блиснуло яскравим світельцем, ніби запевнило, що й у такій зловісній місцині є людське житло. То світилось у вікнах корчми.

         Піратське судно заходило до Бухти відчаю.

 

*        *        *

 

         У центрі потемнілого від часу дубового стола на витонченій срібній підставці блимав синім полум'ям кришталевий фіал - життьовий маяк Ларрі. Доти, поки він світився, принц був живий. Кілька разів відтоді, як Ларрі подався до світу Джерела, сяйво слабшало до ледь помітного, а потім знову набирало сили, отже, Ларрі втрапляв у найважчі пригоди, і життя його висло на волосинці.

         Камілл дуже неохоче розгорнув прадавню книженцію забутих-перезабутих заклять. На пожовклих і вже аж крихких аркушах пергаменту колихалося лякливим відблиском полум'я великої воскової свічки. Зубаті морди преогидних витворів із криваво-пожадливим осміхом шкірилися на старого мага зі сторінок темної книги, немов кепкували з нього. Дмухнуло холодом вологих підземель.

         Ніколи досі Камілл не вдавався до чорної магії, слугуючи тільки світлові й добру, але тепер був особливий випадок. Маг намірився обережно й непомітно дістатися задумів Гіркана. Накресливши пентаграму і тричі голосно вичитавши магічне закляття, він вислизнув із тілесної оболонки.

Все довкола змінилося. Зостався лише стіл, край якого, згорнувши на грудях руки та похиливши голову, сидів Камілл, точніше, його тіло. Навсібіч од нього тяглися численні коридори. З них лилося сяєво найрізноманітніших відтінків - від сніжно-білих, до темно блакитних, майже синіх. Ці незримі в реальному житті коридори провадили до душ магів, що населяли світ Санфлауера. І від одного з таких ходів відгонило могильною пітьмою. Він був надзвичайно похмурий і навіював крижаний жах.



Сказочник

Відредаговано: 23.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись