Нічний гість

Розмір шрифту: - +

Частина 15

         Гіркан скаженів. У голові йому аж пекло з болю. Напівзасліплений, розтроюджений злістю, що мало не розпирала його зсередини, чаклун гатив кулаками в чорні колони свого тронного залу. Двигтіли стіни палацу, безладно миготіли блискавки, розвихрюючи чорну пітьму. Від цього шарварку навіть нечутливі мурлоги повідступали до темних ніш, уникаючи гніву свого владоможця.

         Поступово сліпучий біль минувся, і Гіркан почав повертатись до тями. Він сів на трон, підперши голову руками, і як ніколи серйозно замислився. Нікчемне дівча раптом мало не знищило його свідомості. Щось за цим крилося. Вона виставила супроти нього таку потужну життєву силу, перед якою, попри всю свою могутність, Гіркан мусив одступити. Він знову загарчав із безсилої люті. Іще раз подумав, що біла магія живої природи непіддатна йому. Та це лише на разі, потішив він себе. Скоро, та ще й дуже скоро Гіркан опанує і це. А от тоді вже...

         Чаклун схопився з трону і прожогом кинувся до бібліотеки, де мав щонайдавніші фоліанти з чорної магії, а також численні рукописи жерців окультних наук, що їх Гіркан свого часу викрав із храму Нгала. Ніде в світі не було такої безлічі таємних і похмурих знань, що давали необмежену владу над світом, як у його книгозбірні.

         Сівши до столу, Гіркан найпершою розгорнув реєстр руйнівних заклять. І раптом ясно відчув чиюсь присутність. Поволі звівши голову, Гіркан сторопів: просто перед ним у просторі стриміла примарна голова гігантського змія. Вона з холодною цікавістю дивилась на Гіркана, прошиваючи його наскрізь крижаним поглядом. Чаклун, хрипко зойкнувши, відсахнувся, намагаючись затулитися руками. Мара подалася назад і розтанула. Тремтячими руками Гіркан знову потягся до рукопису, але так і завмер, уражений лиховісним для себе видовиськом. Магічні символи й знаки, завше такі зрозумілі й доступні, раптом пооживали, сплітаючись у кубло чорних шипучих зміюк. Він ворушився і поволі набирав обрисів голови Нещадного змія Нгала. Гіркан із жахом згорнув книгу і, як обпечений, вискочив з бібліотеки. І тут у пам'яті зринуло прокляття жерця, який в останню мить свого життя погрожував Гірканові жахливою покарою.

         Уперше за багато-багато літ чаклун затремтів од страху. Мара всевладного й усемогутнього бога Часу вмить похитнула віру Гіркана у власну всесильність. Щось сталося. Щось, що було поза межами його розуміння, сколихнуло дотеперішню рівновагу Всесвіту.

         - Невже оте нікчемне дівчисько спромоглося пробудити найдавніші сили природи? - просичав чаклун. - Ні, такого не може бути!

         Гіркан добре розважив, що має чинити найближчим часом. Ларрі зі своїм товариством рухається, і то дуже швидко, до магічного проходу, що сполучає два світи. Невдовзі може вигулькнути й отут, у Санфлауері. Отже, треба якнайшвидше порішити цього хитруна, що якимось щином уник був Гірканового ока, а разом з ним і оте дівчисько. Ну, і певна річ, перейняти до своїх рук Небесного меча.

         На чолі загону з мурлогів Гіркан вирушив до місця між двох білих каменів, де обов'язково мав постати Ларрі і його товариші.

 

*       *       *

 

         Ларрі прокинувся, щойно засіріло в небі. Звівшись на лікті, роззирнувся. Гулл і Фімбо ще спали, попритулявшись спинами один до одного. Ліни не було. Джерні з Фрідою теж кудись поділися. Юнак схопився й пішов передусім шукати Ліну. Мисливські навички надбані ще підлітком, допомогли йому швидко нагледіти слід (хвалити Всевишнього, слід був лише один, Лінин!), який і вивів його до неглибокого яру, край якого стояла дівчина й плела собі віночка з квітів. По той бік Фріда гралася з Джерні. Вони скакали одне через одного, спиналися на задні лапи й обіймалися передніми, падали, втративши рівновагу, в траву й перекидалися в ній, смішно вимахуючи при цьому лапами. Ларрі підступив до Ліни й уже хотів був гукнути на пустунів, але дівчина поклала йому на губи пальця:

         - Чш...ш...

         Ларрі здивовано поглянув на Ліну і вмить забув про все на світі. Очі її променіли такою ніжністю, що юнак і не похопився, коли пригорнув її до себе.

         - Ліно... я вже давно хотів тобі сказати...

         - Не треба нічого говорити, - тихо перебила Ліна. - Я й без слів все знаю, але тепер не час...

         - Чому?!

         - Спершу треба виконати те, що нам звеліла доля!

         - Хіба це перешкода для кохання?

         - Ні. Я ж бо теж полюбила тебе.., - Ліна зніяковіло спустила очі. - Але доти, поки не буде повалений Гіркан та врятований світ, нам щастя не буде.

         - Твоя правда. - тяжко зітхнув юнак. Обличчя його враз посуворішало.

         Ліна ніжно поцілувала його в щоку, взяла за руку й повела до табору.

         Там уже попрокидалися. Гулл потягувався аж кістки тріщали. Крекчучи та позіхаючи, підводився Фімбо. Позирнувши крадькома на Ліну й Ларрі, він осміхнувся і рушив по коні. Але на Лінин поклик ті самі повиходили, мов сумирні овечки, попідступали до гурту. Отже, друзям не лишалося іншого діла, як поправити збрую та похапцем щось попоїсти самим. Гулл уже й ногу звів, щоб укласти в стремено, як у гущавині край галявини затріщало гілля, і до невеличкого загону, мов зграя голодних вовків, кинулись озброєні чужинці, наперед смакуючи легку здобич.



Сказочник

Відредаговано: 23.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись