Нічний гість

Розмір шрифту: - +

Частина 16

         Цілу ніч загін скакав через пустелю, не спиняючись ані на мить. Промайнула зелена оаза, що вабила до себе прохолодою, а перед світанком постали збоку обриси Мертвого міста. Пам'ятаючи розповідь Рідлера, ні Ларрі з Ліною, ані Фімбо не повернули голів до похмурих напівзруйнованих будівель. Тільки Гулл із подивом та цікавістю видивлявсь у порожні провалля вікон Мертвого міста. Але скоро, щось ніби відчувши чи зрозумівши, одірвав погляд від чорних проваль - наче злякався. Більше ані разу не озирнувся назад, аж поки закляте місто не сховалося поза барханами, верхівки яких заливало мертвотним світлом блідого місяця.

         Світанок застав подорожніх при вході до гірської ущелини. Далі довелося просуватися і кіньми, і пішки. Але дорога була знаною, тож ущелину минули досить швидко. Опівночі підступили до насипу при північному краю ущелини, над яким здіймалася мало не до неба самотня у своїй величі засніжена вершина гори Піднебесної. Потягло прохолодою. Зійшовши на крутизну насипу, друзі почали спуск до просіки, тримаючи коней за повіддя.

         Ліс дуже змінився. Коли втікачі залишали його, навколо ще панувала зима, і ліс був загорнений у сніговий кожух. Відтоді минуло півтора місяця, і тепер у лісі буяла весна. Молоде липке листячко повбирало дерева у препишні шати. М'яка соковита трава вистелила землю ніжним оксамитовим килимом. Цвіли кущі й розливали свої п'янкі пахощі весняні квіти. Щебетало й заливалося трелями птаство. Все раділо з тепла і ласкавого сонечка.

         Раділи й Фімбо з Ліною. Більше з того, що знов опинилися в такому знаному, такому рідному ще з раннього дитинства лісі. Але разом з тим, поки їх не було, щось ніби й тут змінилося, стало якимось іншим. А може, то вони самі поставали іншими, перебувши низку найлихіших пригод, що спобігли їх останнім часом?

         Знову посідавши на коней, друзі помчали просікою. Суворе обличчя Гулла ніби закам'яніло. Тепер він нагадував казкового лицаря, що летів на герць із невідомим чудовиськом. Заткнута за широкий пасок сокира вилискувала в променях призахідного сонця. Колишній піратський ватажок став тепер зовсім іншим. У його поставі не лишилося й крихти чогось глузливого, зверхнього, брутального, що було притаманне йому на кораблі. Навпаки, в погляді чаїлася легка зажура неминучості. Але страху в ньому, як колись, так і тепер, не було. Гулл цілим своїм єством відчував, що мчить назустріч долі.

         Ліна й Фімбо звернули очі туди, де колись стояла їхня хата. Мовчали. Мовчав і Ларрі, поклавши руку на піхви, в яких стримів Небесний меч. Він лише підганяв та й підганяв коня, який і без того летів стрілою. Ларрі не хотів ніде затримуватися, бо до відкриття магічного проходу між двома світами зосталася тільки доба.

         Виїхавши, нарешті, на битий шлях, загін помчав, скільки було духу. І мовчки. Лише перестук копит порушував німу тишу, та коні хрипіли з утоми. Джерні і Фріда намагалися не відставати.

         Лише раз їм на дорозі трапився гурт селян. Вони злякано сахнулися на узбіччя, коли повз них вихорем промчали збройні люди та двоє могутніх чорних котів. Мабуть, іще довго перемовлялися вони про бачене та снували здогади над квартою пива...

         Ніч уже вкрила землю своїм чорним плащем, а подорожні все скакали та й скакали. Навіть коні почали спотикатися. Нарешті, спереду проглянула галявина. Сповільнивши ходу, поставали край згарища. Це було все, що зосталося від затишної колись хатини. Усі позлазили з коней. Ледве ступаючи потерплими ногами, Фімбо, Ліна і Ларрі підійшли до чорних обгорілих колод і похилили голови. Старому в очах блиснули сльози. Він одвернувся, втираючи їх долонею. А Ліна заридала не криючись, щось невиразне бурмочучи крізь плач.

         Скільки минуло часу в скорботі, ніхто не пам'ятав. Та от Фімбо подав голос:

         - Треба порозсідлувати конячок, та попускати. Більше вони нам не знадобляться. Спасибі їм і за те, що зробили...

         - Так таки не знадобляться? - перепитав Гулл. - Чому?

         - Бо далі ми підемо в таку гущавину, що жоден кінь крізь неї не продереться. Дай Боже продертися нам.

         - А що ж буде з кіньми?

         - Нічого. Конячки розумні - самі розшукають стежину до людського житла. О цій порі в лісі немає хижаків. Вовки сюди лише взимку набігають, а оце зараз подалися на північ. Отже, боятися нема чого...

         Коней порозсідлували, порозгнуздували. Ліна прошепотіла кожному щось на вухо, погладила по гривах. Коні, тихо заіржавши, немов прощаючись, подибали по дорозі.

         Дівчина повернула голову до Ларрі. Той замислено сидів на колоді, а поруч з ним, користуючись із нагоди перепочити, порозлягалися Фріда і Джерні. Гулл трохи осторонь зосереджено, в якомусь ніби напівзабутті, гострив і без того гостру як бритва сокиру. На його майже скам'янілому виду не можна було завважити ані зблиску якихось почуттів. Хоч він дуже хвилювався, перебираючи в думках, що на нього могло чекати найближчим часом, адже він мав перейти до іншого, ще не знаного собі світу! Ліна це відчула. Проте звернулася до Ларрі:



Сказочник

Відредаговано: 23.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись