Нічого не бійся

Розмір шрифту: - +

Нічого не бійся

- Ні, Розо Михайлівно, ми не потребуємо зараз у замовленнях! .. Так, у нас є гроші ... Достатньо, Розо Михайлівно! Достатньо, для мене ... І для Сашка достатньо, - тут Гліб про всяк випадок подивився на мене, відхиливши від обличчя руку з мобільним теле­фоном. - Сашко, вам достатньо тих грошей, які у вас зараз є?

Я, посміхаючись, кивнув.- Вистачає йому, Розо Михайлівно, я ж вам говорив!

- Потім Гліб прислухався до бурмотіння в телефонній слухавці і втомлено промовив:

- Ні, зайвих грошей у нас немає. Їх не буває, Розо Михайлівно ... І у Сашка не буває! Сашко, у вас є зайві гроші?

Ще більше радіючи, я заперечливо похитав головою. Як би там не було, але цей раунд з нашим стихійним агентом Гліб програв ще тоді, коли взяв слухавку. А не взяти він її не міг. Він взагалі вважав, що якщо ти маєш нахабство володіти чимось, то ти повинен ним ко­ристуватися за призначенням. А призначення телефону - дзвонити, хто б не намагався з вами зв’язатися.

- Добре, Розо Михайлівно, і хоч це не в моїх правилах, я по­зичу вам грошей до наступного замовлення. Приїздіть ... Скільки вам треба? - тут його очі розширилися і він подивився на мене. - Хвилиночку, зараз запитаю у Сашка. Сашко, у вас немає мільйона доларів?

Я заперечливо похитав головою, не витримав і засміявся на весь голос.

Хоча у нас і не знайшлося мільйона доларів, але за дві години (зазначу, що Роза Михайлівна ніколи не відкладала справи в довгий ящик) у нас на Пушкінській на дві єврейських жінки стало більше. Роза Михайлівна приїхала не одна, а привезла з собою племінницю - струнку, навіть трохи худорляву дівчину з рудуватим волоссям до плечей, в звичайній бузковій сукні до колін, з-під якої, через зимову погоду, визирали щільні чорні панчохи.

Червоніла вона неймовірно і з будь-якого приводу, але - і тут природа вирішила показати свою гармонію - за весь час візиту не промовила жодного слова.

- Значить так, Сашко! - Роза Михайлівна суворо подивилася на мене, мабуть, вирішивши дати перепочинок Глібу. - Моїй Ніночці потрібна квартира.

Роза Михайлівна злегка шепелявила при розмові і ніколи не зні­мала капелюшок з голови, що дозволяло Глібу спересердя називати її Шепелявою Капелюшкою. Треба сказати, що капелюшки завжди були різні й неймовірно їй пасували. Вона взагалі належала до того типу жінок, які розквітали вже в зрілому віці, як Інна Чурикова, наприклад. Це, до речі, часто бувало з єврейськими жінками, які з милих дівчаток перетворювалися (тільки через три десятки років) на красивих і пристрасних жінок. Роза Михайлівна і в свої шістдесят п’ять була дама хоч куди.

- Цей телепень, мій брат і її батько, пішов від Зіни в іншу сім’ю. У прийми. І там нічого не досяг. Абсолютно нічого не створив. Ну, крім двох синів. Хороші хлопчики, мені дуже подобаються ...

І вона повела рукою, усуваючи телепня-брата від дуже хороших хлопчиків.

- ... вони вчаться неподалік, разом з Ніною. Тільки Ніночка вчиться на аспірантурі, а хлопчики поки тільки закінчують універ­ситет. І уявляєте, він помер! Помер і не залишив нічого доньці!

Я прокашлявся і, намагаючись не дивитися на племінницю, за­питав:

- А мати, мати де?

- Та де та мати! Мати живе на півночі, в Іркутську. Це північ?

- Не важливо, Розо Михайлівно. Це я так запитав.

Вона подивилася на мене нищівним поглядом. Але потім пошко­дувала й продовжила:

- Раніше Ніна жила з ними, з татом, тут недалеко, на Обсерва­торній, ходила до університету, а тепер - кому вона потрібна, без рідного батька? Їй потрібна квартира!

Вона підняла вказівний палець і повторила:

- Квартира!

І простягнула потім цей палець до мене, тобто просто наставила його на мене, і сказала:

- Інакше їй доведеться жити зі мною! Зі мною - придуркуватою бабусею!

Гліб, який до цього стояв за два кроки, підпираючи балконний отвір і схрестивши руки в ліктях, підійшов до нас і повернув палець Рози Михайлівни в менш агресивну позицію, спрямувавши його в стелю.

- Ні, Розо Михайлівно, ми не можемо так вчинити з Ніною.

Він подивився на Ніну, і та спалахнула під його поглядом.

Мене завжди дивувало, наскільки швидко Гліб і Роза Михайлів­на розумілися після того, як основне рішення було прийняте. Вони швидко проговорили вголос те, про що домовилися, і розбіглися по своїх невідомих справах. Одна - вести активне життя пенсіонера со­юзного значення, другий - пропадати на невідомих мені барахолках Куренівського ринку. Хоча, може бути, саме на барахолці вони й познайомилися, сперечаючись через покупку ... чого-небудь. Що там купують пенсіонери? Старі прокладки на крани?

Я залишився один. Прибирати зі столу - улюблена справа Гліба, але й я ще не розучився мити чашки і не забув, де стоїть поліроль. Раптом з серверної пролунав подвійний писк, а мобільний в кишені мого піджака сповістив про прибуття повідомлення. Я залишив ган­чірку на столі і швидко пройшов до свого робочого місця. Один зі старих екранів, ще ламповий і заставлений новішими пласкими мо­ніторами, несподівано ожив. Хтось незнайомий зацікавився нашими вікнами. Це був недобрий інтерес, і маленький індіанський амулет, який я випадково придбав у Чилі, затріпотів, закрутився на тонкій нитці над вікном. Це була цікава система - амулет обертався від погляду недоброзичливця, а датчик руху реєстрував це обертання і вмикав камери зовнішнього спостереження, одночасно посилаючи сигнал мені на черговий комп і есемеску на телефон.



Андрій Закревський

Відредаговано: 11.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись