Не було б щастя...

Розмір шрифту: - +

початок

Сонце хилилося додолу  втомлене денною спекою,  опускало свої промені в морську     воду, йшло на спочинок.  Опустів пляж, тільки Надя сиділа на березі моря, зануривши ступні ніг в пісок  і дивилася, як повільно згасає день.Згасає, закриває очі, натягуючи     ковдру  ночі на землю. Вона любила приходити сюди  і … згадувати, згадувати Все почалося -- саме тут, в Італії, тут  на Остії. Ті дні Надя не могла забути ніколи, -- той біль, той панічний страх, те важке розчарування І сльози, що були виплакані тут на цьому березі. Сліз було багато; таких гірких та пекучих, що їй й досі ще пече під грудьми, як згадує.    
    Вона приїхала на заробітки вісімнадцять  років назад. Залишила з матірью свого маленького синочка, Андрійка. Мама плакала не хотіла відпускати, але розуміла, що інакше не вийдуть на лад, не зведуть кінці з кінцями, не зможуть віддати борги.Чоловік, з яким Надя прожила не довго, помер від раку, залишивши борги і маленького сина. Грошей на лікування пішло багато, але все марно, не зміг він подолати свою хворобу. Роботи в селі не було, та й платили  копійки. А щоб розрахуватися з людьми, то не було що й думати, бо ще треба було жити, ростити Андрійка. Прийшла на думку сусідка, що вже два роки була в Італії. Довго вагалася, довго не могла наважитися поїхати так далеко від дому, залишити маму і сина. Це було не просто, ночами не спала, було лячно. Так далеко від рідного дому вона ще не їздила. Але дійсність та бідоцтво наступало на п'яти, гнало в дорогу.    
    На позичені,  з горем пополам  гроші, Надя поїхала до далекої та чужої  Італії. Від страху перед невідомістю серце  вискакувало з грудей. Боже, поможи мені, Матінко божа захисти -- просила цілу дорогу жінка. З роботою якось повезло одразу. Її зустріла сусідка  Леся і привезла з собою на Остію. Недалеко від себе знайшла їй роботу на одну стареньку сеньйору. Леся розказала що і як треба робити. Спала Надя поруч зі старенькою, бо тій часто ночами ставало погано, треба було подати води або балончик, щоб бризкати в горло, коли та задихалася. Робота була не з легких, але нічого іншого не було. Леся мала їхати зі своєю сім'єю де працювала, на літній відпочинок. Шукати щось інше вже не було часу. Але Надя не ремствувала, не жалілася, -- раділа й такій можливості, що випала. Вона ще не знала мови, не мала навиків, тому для неї й така робота була доброю.
Ночами не могла спати, а вдень не мала можливості, бо треба було робити ще й хатню роботу. Прибирати, прати , варити, --  Наді не звикати. Чужа мова, незвична їжа -- до всього треба було звикнути. Слова якось не лізли в голову, а думками вона була завжди вдома біля свого сина Андрійка. Але мало-помалу, щось  почала розуміти, а то як собака, дивилася і здогадувалася по погляду і по жесту.
    Так пройшов місяць. Отримавши першу свою зарплату, Надя не переставала тішитися, перераховувала і гладила гроші. Без Лесі не знала як можна було передати гроші додому, боялася довірити свій скарб кому попало. Але  гріла думка, що щось уже заробила, з нею лягала і вставала. Тужила за домом, мамою і синочком, але розуміла, що іншого виходу немає.
Старенька була слабкою й дуже хворою. Однієї ночі їй стало зовсім погано, Надя розбудила  бабину доньку. Стареньку завезли до лікарні. З лікарні вона вже не повернулася, через тиждень її не стало.Надя залишилася без роботи. Отримавши гроші ще за один місяць, Надя опинилася на вокзалі,  куди її привезла дочка померлої сеньйори. Звідси вона мала їхати до Риму, до однієї Лесиної знайомої, телефон, якої мала на листочку. Та жінка мала їй допомогти. Свого телефону Надя ще не мала, то для неї  була дуже дорога річ, тому користувалася вуличним телефоном--автомато
Знову невідомість… Це було так страшно й так болісно, але що поробиш.З  невеселими думками стояла Надя і чекала на потяг до Риму. Що її там чекає, чи допоможе їй та жінка? Сльози наверталися на очі, плакала і  витирала, щоб ніхто не бачив. В напівпорожньому залі людей було небагато, та їм було байдуже до одинокої жінки.
    Чекаючи на потяг, Надя розглядала  написи, пробувала читати, щоб хоч якось позбутися тих лихих думок, що вперто лізли в голову.  Так задумавшись, не помітила, як не стало її речей. Нічого! Ні сумки з одежою, ні пакунка з бутербродами, що їй дала в дорогу  сеньйора, ні грошей ні її записнокнижечки з номерами, нічого… Ні! Ні! Ні! Це не можу бути, це сон! Боже! Це не може бути правдою, вона вибігла на вулицю -- нікого, зал був пустий, приїхав поїзд і всі побігли , а вона залишилася. Дивилася ще й ще на те місце, де кілька хвилин ще тому,  були її речі, зараз там було пусто. Хто, як і коли? Надя сиділа в пустому залі і навіть не плакала, якось застигла, заніміла… І що робити далі? Страх і відчай, біль і безвихідь, сум і розпач, -- все одразу налягло на груди, захотілося вмерти. Отак сиділа в німому забутті, не знаючи, що робити, як жити, куди йти? Вийшла на вулицю і побрела навмання в німому забутті. Вийшла до моря, яке бачила вперше в своєму житті. Хвилі котилися перекочувалися, вискакували на пісок, наздоганяючи одна одну. Сонячні зайчики перескакували з хвилі на хвилю, вигравали на гребінцях  водяних завитків. Море жило своїм життям. Люди загорали, лежачи, хто на лежаку, а хто просто на рушнику, підставляючи сонцю своє тіло. Та нічого цього Надя не бачила, немов сліпа брела піском. Знайшла віддалений куточок пляжу, важко опустилася на пісок і заплакала. Плакала важко і невимовно, стримувала в грудях крик відчаю, що готовий був перерости в виття… Плакала, неначе хотіла виплакати весь свій відчай перед невідомістю, що її чекала. Плакала, бо той біль і та туга, що була в грудях не давала дихати, тиснула на серце, що птахом тріпотіло в грудях. Плакала довго
    Зажмурила очі і лягла на твердий пісок… Ой, Божечку!   Що ж я тепер робитиму? Боялася йти в поліцію без документів, що вона їм розкаже. Та яка поліція, Леся попередила, щоб уникала потрапляти на очі поліції, бо можуть і додому відправити без документів. Надя  вдома боялася своїх поліцейських, а тут і поготів. Страх сковував все тіло, в роті було сухо, очі пекли від солоних і болючих сліз.
    Наближався вечір.Надя не знала, що їй робити , куди подітися. Люди малу помалу розходилися, пляж почали прибирати, з'явилася група шумних підлітків. Надя розуміла, що має піти геть, а куди? Підійшла до автобусної зупинки і сіла на лавці. Автобуси  один за одним спішили, виходили й заходили люди, тільки Надя вже не спішила, не мала куди. Побачила невеликий парк і зайшла на територію, знову група підлітків, які зиркали і про щось говорили, роздивляючись Надю. З переляку кинулася геть. перевівши подих, побачила пологе дерево і… залізла й заховалася між гілляк. Тут відчула себе в безпеці, тут було не так страшно. Сиділа довго, вмостилася зручніше і навіть задрімала, так їй здалося. Але який то був сон, лишень закривалися очі, як  починала падати. А ніч була така довга, що здавалося ранок не наступить ніколи. Від голоду зводило живіт, від страху і втоми трусилися ноги. Спустившись з дерева, Надя підійшла до смітника, оглянувшись, швиденько підібрала коробку від піци, знайшла куски сухого тіста і вкинула до рота. Біля овочевого кіоску знайшла викинуті підгнилі яблука, обгризла ще добру частину, напилася води з-під крана, що текла тут постійно. Трохи полегшало. Побачила поліцейську машину, що їхала в її напрямку, Надя звернула у двір і заховалася за ящиками. Машина проїхала далі, а Надя ще довго тремтіла, як осиковий листок.
    Так прожила три важкі дні. Назбирала на смітнику якогось лахміття --  вже мала на дереві шарф, яким привязувала себе аби не впасти, чиюсь стару кофтину, що мостила собі під голову, знайшла біля моря рушника і накривала себе.  Але вже так охляла й очманіла від такого життя, від постійного страху перед поліцією, від голоду, від палючого сонця, від тієї безвиході, що з кожним днем все більше і більше краяла душу, що  вирішила вмерти. Але як? Рішення прийшло само -- в морі… Буде плисти доки не втомиться і море забере її до себе. Визріла думка і страшила й заспокоювала, най так, бо вже несила жити. Іншого виходу Надя не знаходила.
    Пливла й дивилася на сонце, що йшло на спочинок, кидаючи останні промені , опускалося в воду. Пливла… і раптом побачила очі свого сина Андрійка сумні й повні сліз, -- Мамо, мамо, я так чекаю на тебе, почувся їй  голос… Надя, стріпнувши головою, зігнала те видиво і з жахом усвідомила, що не має права, що не може залишити свого сина круглою сиротою. Стрепенулася, озирнулася назад, повернула й попливла до берега. Ні, НІ !!!  Вона мусить жити, мусить вижити, заради сина, що вже немає батька, то як же він ще й без матері.



галина галагдіна

Відредаговано: 21.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись