Не вір незнайомому принцу

Розмір шрифту: - +

Погоня

Як і просив Пєтя, я не смикався. Він тримав праву руку біля карману з пістолетом, і колишньому десантнику буде не важко вихопити зброю та всадити в мене кулю, певно, не вбити, а легко поранити, це теж досить неприємно. Але й стояти спокійно не міг – часу не мав. Звісно, якщо я схоплю автомат, зниму його з запобіжника, пересмикну затвор… Він десять разів вже встигне дістати пістолет та вистрілити, тут жодних сумнівів не було.
- Пєтя, якщо ти мені скажеш, де Ніна, та хутко щезнеш з моїх очей, то залишишся цілим, - сказав я своєму охоронцю, до якого вже геть не мав довіри.
- Ти нє в том положенії, чтоби…
Звісно, теревенити з ним в мене теж не було часу. Заздалегідь, ще у гаражі, я від’єднав “калаш” від мотоциклу та підготував його до негайної стрільби чергами. Отже, дві мої кулі полетіли кудись до неба, і миттєво ствол автомату повернувся до Пєті.
- Давно хочу тебе пристреліти, зрадлива падлюко, а ти даєш мені до цього гарний привід. Обирай, наволоч – або ти кажеш, де Ніна, або вмираєш. З “калаша” на такій відстані навіть дитина не схибить. Кажи, швидко.
- Я нє знаю.
- Що ж, Пєтю, до зустрічі у Пеклі.
- Нєт, нє стрєляй! Она с бабамі на Хортіцє! Точнєє нє знаю, клянусь!
Мабуть, він прочитав у моїх очах власну смерть. Я й сам не був певен, вб’ю я його чи ні, якщо він буде занадто довго тягти час, а Пєтя, бач, не сумнівався. Це добре, бо дещо помітно спрощує.
- Пішли на стоянку, - запропонував я. – Сядеш за кермо. По дорозі розповіси мені, як ти мене зрадив на трасі.
Пєтя повірив, що мене ще й дотепер цікавлять подробиці тієї сутички на шляху до Харкова, до того ж так сильно цікавлять, що я навіть забув його роззброїти. Отже, при першій-ліпшій нагоді він задіє свій пістолет. Або навіть просто відбере в мене автомат, він все ж таки колишній десантник, а я – ботан. Але дещо я все ж умів й у рукопашній бійці, що й негайно продемонстрував – ледь він повернувся до мене спиною, щодуху шарахнул бідолаху прикладом по потилиці. Він ще довго не встане та нічого не скаже, а якщо раптом помре – що ж, не пощастило хлопцю.
Нашвидкоруч общукав непритомного Пєтю. Конфіскував в нього пістолет “Макаров”, ПМ, як його називали у нас в батальоні, більше нічого корисного в нього не знайшлося, навіть ключів від машини. Час невпинно спливав. Я не знав, чи вірити його байці про Хортицю. Навіть якщо це не брехня, острів величезний, з безличчю можливих схованок, куди ще й так просто не залізти, бо тамтешня охорона теж гав не ловить. Міркував я про це вже у сідлі свого “Харлея”, який нісся по парку до тієї секції паркану, про яку знав лише я. Принаймні, я щиро сподівався, що лише я знаю.
Я натиснув, де треба, але нічого не сталося. Зовсім нічого. Перевірив, чи та це секція, та переконався – та, що треба, характерний трьохлітерний напис російською, нанесений моєю власною рукою, це гарантував. Серце ухнуло кудись униз, але я відновив рівне дихання та спробував ще раз. Майже не рипнувши, потайна хвіртка все ж таки відчинилася, і крижаний спокій до мене повернувся. Я викотив мотоцикл на вулицю та закрив за собою хід. На перший погляд, мене ніхто не помітив, але насправді хтозна. Проте це вже проблеми майбутнього, мені б теперешнім хоч якось дати раду.
Поки я вовтузився з Пєтєю, Сірий, мабуть, вже виїхав. Мені нічого не залишалося, як повірити, що він прямує на Хортицю. Звідси туди на машині можна дістатися двома маршрутами – до греблі ДніпроГЕСу, потім трохи вниз за течією Дніпра, або у протилежний бік до тролейбусної лінії, а далі вздовж неї, нікуди не звертаючи. Дроти давно вкрали, тролейбус на острів вже багато років не ходить, але дорога залишилася. Обидва шляхи мають зійтися перед так званим арочним мостом. Усього мостів на Хортицю у місті три, до двох інших надто далеко. Якщо їдеш звідси, можна вважати, що арочний – єдиний.
Але на мотоциклі необов’язково їхати так, як я описував. Я рвонув навпростець, через залізничну колію, через двори, по стежинам настільки вузким, що “Харлей” там ледь не застрягав. Місто я знав непогано, особливо його правобережну частину, отже, заблукати анітрохи не боявся. Дозволену швидкость я значно перевищував, які там п’ятдесят кілометрів, коли я так поспішаю. Нечисленні пішоходи від мене шарахалися, як від чуми, та слали мені у спину прокльони, але я на них не звертав жодної уваги.
Я встиг. Переїхав арочний міст, сховався між дерев, аж ось вона, машина Сірого. Стежити як слід я не вмію, поклався лише на те, що автомобілісти ніколи не зважають ані на велосипедістів, ані на мотоциклістів. Отже, їхав трохи попереду Сірого, то збільшуючи дистанцію, то знов зменшуючи, а інколи пропускав його вперед. Впізнати мене він не міг, бо жодного разу не бачив у костюмі байкера, та й вважав, що я десь на віллі, навіть якщо йому доповіли, що я вже маю автомата та надавав по пиці Пєтє. Але я не знав, що буду робити далі. Поки що ми їдемо по дорозі, де багато машин, але ж зустрічатися з Оленою та Ритою він буде десь у затишному місці, а там мій “Харлей“ стане помітним, як самотній баобаб посеред пустелі. А якщо Сірий заїде на якусь віллу, це вже буде зовсім кінець моєї погоні, бо переслідувачу в моїй особі туди зась.
Нарешті машина Сірого завернула на одну з ґрунтовок, яких у цій частині Хортиці було вдосталь, я трохи зачекав, а потім досить повільно двинув слідом. Звісно, “Харлей” призначений носитися по автострадам, але по бездоріжжю він все одно швидше більшості автомобілів, а мені зовсім ні до чого було б когось зараз наздогнати. Час від часу я зупинявся та слухав, їде Сірий або вже приїхав. Звісно, він теж міг так зробити, та помітив би переслідування, та я сподівався, що польових навичок для дій на природі й він сам, і його супутники геть не мають.
Коли я чергового разу зупинився та не почув двигуна машини Сірого, я нашвидкоруч сховав у кущах мотоцикл та пішов далі пішки. Трохи пощастило – вздовж ґрунтовки по лісу йшла втоптана стежина, нею вдвалося йти досить тихо, хоч я й зовсім ніякий не мисливець, отже, нечутно ходити по хащам не вмію. Але й Сірий та його люди теж не мисливці. Мені вдалося підкрастися майже впритул, а вони геть нічого не помітили. Я заліг за якимось деревом та узяв їх, усіх трьох, на приціл. Із Сірим були не Юрік та Гриць, як я очікував, а двоє з охорони батькової вілли, одного звали Толик, а другого я знав лише в обличчя. Обидва, як і я, були озброєні автоматами, або я помилився, і це були не калаші, а мисливськи карабіни “Сайга”, дуже на них схожі. Я про такі чув, але жодного разу не бачив. Але жодним чином не вважав, що це дійсно “Сайга”.
І жодного сліду Ніни. Трійця чоловіків напружено чогось чекала, Сірий час від часу нервово поглядав на екран свого мобільника, мабуть, дивився, котра година, двоє інших водили стволами по сторонам. Жоден з них мене не помічав, я так добре сховався поряд із супротивниками, що комбат обов’язково мною пишався би, якби якимось чином мене побачив. Я б легко поклав усіх трьох одною чергою, але це жодним чином не наблизило б мене до Ніни. Вони чекали, і я був вимушений чекати теж.



Алекс

Відредаговано: 20.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись