Не вір незнайомому принцу

Розмір шрифту: - +

Допит Олени

Ніна чомусь кров з носа бажала бути присутньою на допиті Олени, і не слухала жодних заперечень, тільки торочила, що їй конче потрібно почути, що скаже її охоронниця. Кінець кінцем я їй пообіцяв, що за таку поведінку вона неодмінно отримає по ряпальнику, та ще й так, що синців на цьому ряпальнику стане значно більше, ніж є зараз. Тільки після цього дівчина погодилася піти з кицею до своєї кімнати і там трохи полазити по "Контактику", бо подружки за нею вже неабияк скучили.
- Я уважно слухаю твою вишукану мажорську мову та усе сумлінно запам’ятовую, - посміхнулася вона, йдучи звідси, та показала мені язика.
В мене склалося враження, що насправді допит Олени Ніну зовсім не цікавив, а уся ця її зухвала поведінка – лише для того, щоб як слід роздратувати мене. Що ж, це їй вдалося чудово. Навіть Муся, яка влаштувалася в неї на плечі, дивиться на мене зі співчуттям, мовляв, ця клята дівка робить з цим гарним парубком усе, що їй заманеться, отже, нещасного хлопця дуже шкода навіть кішкам. Але пішла, то й пішла, дякувати Богові і за це.
Олену привів до мене Юрік, Гриць теж був поряд. Вона – профі, навіщо мені зайвий ризик? Жінка виглядала трохи розгубленою, але я не бачив жодного натяку, що вона відчуває себе хоч у чомусь винуватою. Що ж, деяки люди завжди невинні у власних очах. На “нулі” я багато разів допитував полонених, тож такий-сякий досвід у цьому фаху мав. Щоправда, там усе було простіше – якщо полонений вперто мовчав, незважаючи на досить жорсткі побої, до справи приступали справжні майстри, у яких середньовічні кати могли б дуже багато чому навчитися. До того ж допитувати жінок мені поки що жодного разу не доводилося, а вони вміють з таких, як я, вити вірьовки.
- Зброю віддай, - сказав я Олені, хоч і чудово знав, що мої охоронці обов’язково її обеззброїли.
- Мій пістолет в Юріка, - відповіла вона, як я й очікував.
- Ага, - охоче підтвердив той.
Говорив він дуже мало, але якщо мав найменшу нагоду встромити до розмови своє незмінне «ага», намагався нею не нехтувати.
- Олено, розкажи мені перед вечерею про синю "Лачетті".
- Я нічого не знаю про синю "Лачетті".
- Тож розкажи те, що ти про неї не знаєш. А я уважно послухаю.
- Скільки разів мені казати, що я не бачила цієї клятої "Лачетті"? Не бачила, не бачила, не бачила! Так зрозуміло?
У її голосі відчутно бриніли сльози, але очі залишалися сухими. Олена, как виявилося, була не дуже вправною акторкою.
- Але ж "Лачетті" там дійсно була, - вів своє я. – Більш того, люди Сірого нібито захопили водія та збиралися його допитати із застосуванням спецзасобів. Це мені особисто Сірий казав. А ти нічого не бачила. Юрік та Гриць бачили, навіть Ніна бачила, а ти – ні. Навіть захват "хвоста" агентами Сірого не помітила. Вибач, я геть не розумію, як це тобі вдалося. Це треба бути не охоронницею, а якимось суцільним опудалом. Я не вірю в існування сліпих охоронниць та охоронців. Не вірю, як казав пан Станиславський. Ти знаєш, хто такий пан Станиславський?
- Ні.
- Це був такий собі чолов’яга, який зовсім нікому не вірив. Звали його Фома, жив він дуже давно, і з тих давніх часів ми й вживаємо вираз “Фома невіруючий".
- Ага, - погодився зі мною Юрік та голосно заржав.
Я трохи здивувався. Невже Юрік знає, що Станіславського насправді звали зовсім не Фома, а Костянтин Сергійович? І що Станиславський та апостол Фома не вірили у різні епохи та у різних частинах світу, досить далеких одна від іншої? Хай йому грець, він не такий простак, як зображує з себе!
- Отже, маємо таку картину, - продовжив я. – Мене або Ніну переслідує вбивця, а ти, Олено, йому допомагаєш. Вбивцю люди Сірого схопили та допитують. Що буде далі?
- Я ні в чому не винна, - проголосила Олена та глянула на мене з викликом.
- Біс із нею, з винуватістю. Ти або сліпа, або зрадниця. Хтось намагається мене вбити, вчора мені вже довелося брати участь у стрілянині, отже, я не можу собі дозволити, щоб в мене за спиною вешталося отаке незрозуміло що, - я залишив при собі ту маленьку деталь, що у тій стрілянині стріляв лише я. – За таке, Олено, множать на нуль.
- Ага, - підтримав мене Юрік, Гриць теж ствердно кивнув.
- Я нікого не зрадила. Я працюю на боса, тобто вашого батька, та сумлінно виконую усі його накази. Повторюю, я ні в чому не винна.
Певен, особисто батько жодного наказу ніколи їй не віддавав. Без сумніву, нею командував ніхто інший, як Сірий, як і казали нещодавно мої охоронці. І вона йому беззаперечно довіряє. Хоч він і є патентованим брехлом.
- Олено, я зараз зателефоную батькові, та коротенько розповім йому, що за мною стежили, мабуть, хотіли вбити, Сірий ймовірного вбивцю вже захопив, а до моїх лап потрапив його спільник, зрадник з числа нашого персоналу. Як вважаєш, батько дозволить мені застосувати тортури?
Жінка мовчала, но в її очах я бачив відповідь, яку знав і сам. Батько не страждав ані гуманізмом, ані нерішучістю. Катувати зрадника або зрадницю він дозволить. Принаймні, цілком не виключено, що дозволить. Олені й такой ймовірності має вистачити.
- Я хочу поговорити з Сірим, - нарешті Олена на щось зважилася.
Злякалася, бідолашна. Кажуть, що в мене іноді звірячий погляд. Це правда, я дещо перейняв у батька, і ця дещиця не така вже й мала. І я дійсно іноді можу стати жорстоким звіром, перевірено на війні. Мабуть, я б не зупинився перед катуванням цієї жінки, якщо б не досяг успіху іншими засобами. На кону моя голова, отже, жалість та милосердя тут недоречні. Чужі голови я ціную значно менше, ніж свою.
- Вважаю, що твоя розмова з Сірим передчасна, - рішуче заперечив я. – Росповіси мені детально, що там відбувалося з тією “Лачетті”, поміркуємо над цим, та, може, турбувати Сірого й потреби жодної не виникне. Він таке гівно, що його чим рідше чіпаєш, тим спокійніше.
- Ага, - нагадав про себе Юрік.
- Тож розповідай, уважно тебе слухаю.
- Гаразд, - здалася Олена. – Коли дівчині лікували зуби, мені зателефонував Сірий. Він спитав, де я, наказав зв’язатися з вами, шефе, та з’ясувати, де є ви. Дуже бажано, щоб ми з вами трохи поїздили разом. Потім на короткий час з’явиться синя “Лачетті”, але я маю в жодному разі її не помічати. В упор не бачити, так він сказав. Оце й усе. Більше я нічого не знаю.
- Тобто, за мною та твоїм об’єктом їде вбивця, а ти його вперто ігноруєш?
- Це була не вбивця. Я її знаю. Її звуть Віка.
- Хто вона така?
Якщо як слід подумати, то Віка має бути ще однією охоронницею. Батько вже досить давно має полуофіційну коханку на ім’я Ліанна, раніше її охороняли чоловіки, але десь так з місяця півтора тому вона побилася з якоюсь дівчинкою, і та їй неабияк наваляла по мордасам. Бійка відбувалася в жіночому туалеті, отже, охоронець-чоловік, який чекав Ліанну на виході, навіть не почув нічого, а побачив її лише коли вона виповзла звідти без пари-трійки зубів та із вщент розбитою та закривавленою мармизою. Тоді в батьковій охороні й з’явилися жінки, мабуть, Олена – теж з них. Я їми ніколи не цікавився, отже, не знаю їх ані по іменах, ані в обличчя.
- Віка – охоронниця Ліанни, - не розчарувала мене Олена.
- А хто така Ліанна?
- А?
Олена розгубилася, Юрік заржав, Гриць сберігав мовчання та серйозний вираз на фізіономії.
- Про Ліанну нічого розповідати не треба, - заспокоїв її я. – Скажи мені краще ось що. Ти певна, що коли Сірий хвалився про тортури для жінки з “Лачетті”, то він брехав?
- Ні, - здригнулася Олена.
- Отже, жіночко, вирішувати, звісно, тобі. Але я б не радив доповідати Сірому про оцю нашу дружню розмову. Зайвий раз привертати до себе його увагу може виявитись дуже шкідливим для здоров'я.



Алекс

Відредаговано: 20.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись