Несказане...

Розмір шрифту: - +

VampIra

Така схвильована Ірина бігла по місту відміряючи дрібними кроками черговий десяток метрів від дому до метро. Молода дівчина поспішала на співбесіду…

Район, де жила Ірина,  був одним із найпрестижніших: дзеркальні бутіки, будівлі ще з залишками старовинного химерного бароко, типу Будинку з химерами. Тут співали в унісон сучасність та історичне віковічне мистецтво під безперервний потік машин, що повертав у реальність кожну піднесену до небес свідомість.

Ось ще кілька кроків…ще один перехід, 10 хвилин товкучки у метро і вона на місці. Обов'язково треба гарно виглядати, а то майбутній роботодавець може не так зрозуміти, хоч би на роботу прийняв. Глянула на своє відображення, яке птахом летіло з вітрини у вітрину, розмахуючи рожевими крилами із присмаком свіжої трави. Ірина так і світилась.

Десь у кишені був жетон…де ж він…де ж він…ось!...є! швиденько по сходах…уже у вагоні…фух – їду. Що там із зачіскою?, - запитливо глянула у чорне віконце поїзда метро, але відображення не усміхнулось білосніжною посмішкою…, - дивно…нічого, вийду – гляну у дзеркало…та й людей багато…

Поспіхом вибігаючи на вулицю, дістає люстерко, але не може знайти свого відображення…, - та що це таке! Добре, потім…

Навмання поправляє волосся, зупинилась, віддихалась, зібралась із думками. Все. Можна йти. Широкий вестибюль міжнародної будівельної компанії здивував дівчину своїми масштабами. Вона привіталась із охоронцем, запитала, де знаходиться 123 кабінет, але чоловік, наче не бачив її – сидить і мовчить. Гаразд, сама знайде. У кабінеті з табличкою «Директор» сидів добре вгодований дядечко та щось шкрябав на папірці. Ірина привіталась та попросила дозволу увійти – мовчанка. Після чергового стуку дівчина набралась нахабності і зайшла. «Доброго дня! Мене звати Самойлова Ірина Едуардівна, я прийшла на співбесіду. Хочу працювати у вашій фірмі.» Відповіді не було. Ірина навіть усміхнулась собі, - а може новий начальник глухенький)))

  • Щось сьогодні прохолодно… - Директор встав і зачинив вікно.
  •  Я перепрошую, Ви не могли б мене вислухати і на хвилину відірватися від справ!, - не витримувала дівчина.
  • Та що ж це таке, аж ніс змерз, слід перестати економити на опаленні, - знову завів свою пісню Директор.
  • Значить так?! Як що не хочете мене брати, могли б одразу сказати!, - роздратована Ірина вискочила із кабінету і наштовхнулась на дивно одягнутого чоловіка, який перший за останні 30 хвилин дивився їй прямо в очі, аж моторошно стало. До речі схожий він був на священика, тільки якийсь справді святий.
  •  Оце у вас тут божевільня! Ноги моєї тут більше не буде!

Біля метро її знову чекав той дивний чоловік, він знову дивився в очі. Проте розлюченій і збентеженій дівчині здалось, що це нервове і вона подалась далі.

Ось нехай тільки мама до них вскочить, буде їм і святі і божі, похолодіють ноги прямо біля полум'я!, - роздумувала з люттю дівчина. Ще й посеред тунелю зупинився поїзд, довго не їхали, нарешті доповзли до станції, машиніст попросив усіх вийти. Величезна хмара люду посунула невдоволено до виходу. Поки усі зі швидкістю равлика розміщувались на ескалаторі, Ірина знову побачила того ж чоловіка. Він стояв серед людей. Складалося враження, що візуальний контакт лише у нього та Ірини. Дівчина неквапливо підійшла до дивного чоловіка і запитала: «Ви що, слідкуєте за мною?!». На що отримала відповідь спокійну та неочікувану: «А ти ще довго будеш людей чудувати? Я уже трохи стомився за тобою бігати. Не хлопчик все-таки…»

  • Що?! А навіщо я вам? І чому на ти?!
  • Ой, скільки питань! Видно – молода. Ходім, покажу…, - чоловік взяв за руку Ірину і вони почали підійматися до стелі метрополітену…дівчина заплющила очі…відкрила – уже на вулиці…
  • А…як…це…можливо, - не могла знайти слів.
  • Шановна Ірино Едуардівно, ви померли на тому маленькому переході перед метро – на дорогу треба дивитись…тіло ваше оглядати будемо? Певно що рано… що ж, ходімо в чистилище, будемо в рай чи пекло вас відправляти…



Катерина Череда

Відредаговано: 22.03.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись