Нестерпно ненавиджу (кохаю)

Розмір шрифту: - +

Розділ 29

Я дивилася на Світлану і не могла стримати нахабної усмішки. Я точно знала, що вона щось придумала і вирішила відігратися за ту бійку. 
— І що ж ти можеш сказати мені такого, чого я ще не знаю?— спитала я і склала руки на грудях.
— А те, що ти ще та ідіотка!— відповіла вона і підійшла ближче.— Не встигла розійтися з Владом, а вже танцюєш з іншими хлопцями.
— Яка тобі різниця з ким я проводжу свій час? Мені здається, що ти мала б радіти тому, що ми з Владом не разом.
— Та ти що? Бачити, як він страждає — це така радість!— зі сарказмом сказала дівчина.— Хоч би подумала про його почуття.
— Тоді піти і розвесили його. Може нарешті отримаєш своє.
— Йому потрібна була твоя підтримка, а ти просто взяла і кинула його. 
— Не розумію взагалі до чого ти ведеш!— обурилась я.— Чи по-твоєму я не страждаю? Він розтоптав мою гордість і розбив мені серце на такі малесенькі уламки, що їх вже ніколи не зібрати. Він просто зруйнував мене.
— А ти?— крикнула вона на мене і потрясла за плечі.— Ти забрала у нього найцінніше, розбила його сім'ю та зруйнувала щасливе дитинство! Ти думала, що він так легко зможе пробачити тобі?  
— Що ти від мене хочеш?— сказала я і відштовхнула її від себе.— Думаєш, що мені легко? Та мене просто пожирають муки совісті! 
— Я розумію, як тобі складно,— спокійно сказала дівчина.— але після тієї трагедії жодному з нас не було легко. Я справді дуже сильно кохала Влада. Перша любов як-не-як. Нас розлучили, але тепер я розумію, що все так, як і мало бути. 
— Світлано, в тебе є такий шанс.— сказала я.— Він зараз самотній і ,як ти кажеш, «дуже страждає». Прийшла, приголубила...не знаєш, як це робиться?
— Я ніколи не буду з тим, хто мене не кохає.— різко сказала дівчина.
— Ну тут ти прогадала!— відповіла я і подивилася на неї.— Він нікого не любить, тому що навіть нічого не знає про такі почуття. 
— Хм, тепер вже ти помиляєшся.— мовила Світлана і подивилась мені прямо в очі.— Він тебе кохає.
Вона сказала ці слова, а я почала  сміятися. Не можу ніяк збагнути, в яку гру вона грає? 
— Ух, ну і розсмішила ти мене.— сказала я.— Як тобі це взагалі в голову прийшло? 
— Деколи мені здається, що ти тупа і ще й на додачу сліпа!— роздратовано мовила дівчина.— Коли я сюди повернулася, то думала, що ми з ним знову будемо разом. Але ні, він відмовив мені. Спочатку я думала, що він з тобою тільки заради помсти. Мене дуже злило, що ти постійно була з ним, тому я і говорила тобі, щоб ти трималася від Влада подалі. Тоді на вечірці я думала, що зможу тебе налякати. Ну а ти виявилась не такою простою. Коли я побачила, як Влад прибіг до нас і схвильовано дивився на тебе, то зрозуміла, що мені вже нічого не світить. Він справді тебе кохає, а ти цього просто не бачиш, або не хочеш бачити. 
— Це напевно ваш такий план, так? 
— І навіщо по-твоєму мені це робити?— спитала у мене Світлана.
— Не знаю. Ти скажи.
— Я вже казала, що просто хочу,щоб він був щасливий. Він пережив дуже багато і виною цьому є саме ти. Але, якщо він щасливий з тобою, то нехай так і буде. 
Я дивилася на цю дівчину і не могла зрозуміти чи говорить вона щиро. Здавалося, ніби вона не хоче мене розірвати на шматки чи помститися за ту бійку. Вона кохає Влада і думає про його майбутнє. В деякій мірі мені стало шкода Світлану, але я все одно сумнівалась в її словах. 
— Якщо це знову якась ваша задумка...— почала говорити я.
— Це все я розповіла тобі, бо так захотіла. Мені байдуже, чи ти дослухаєшся до моїх слів. Завтра ввечері в мене квиток в Америку і я більше ніколи сюди не приїду. Я лише тебе попрошу, не роби більше таких дурниць. Дозволь йому відкритися тобі.— сказала дівчина і поклала руку мені на плече.
— Але чому ти робиш це?— здивувалась я.— Чому хочеш, щоб я довірилась йому?
— Я вже тобі говорила.— відповіла Світлана і розвернулась, щоб піти геть.— І ще одне, розкажи всю правду Катерині. Влад не хоче, щоб вона дізналася, але повір, так буде краще. Таким чином ти зможеш повернути повагу матері до свого сина і любов теж. 
— Я подумаю.— відповіла я.
— Прощавай,— сказала дівчина і вийшла з вбиральні.
Досить довго я не могла отямитись від слів Світлани. З одного боку мені хотілося їй вірити, а з іншого — було страшно. Всю дорогу додому я обдумувала те, що вона мені сказала. Може дійсно весь цей час я була неправа? 
Світлана безумовно права в тому, що тітці Каті варто дізнатися всю правду. Навіть, якщо ми з Владом в кінцевому результаті будемо не разом, він повинен отримати любов своєї матері. 
Після декількох днів вагань, я все ж прийшла до їхнього будинку і легенько постукала. Я надіялась, що Влада не буде і я зможу спокійно це все розповісти його мамі. На щастя, так і сталося. Тітка Катя була дуже рада мене бачити і одразу ж запросила в дім.
— Даночко, я так рада, що ти прийшла. — весело сказала жінка.— Ти так давно не заходила до нас, що я вже подумала, що щось сталося. 
— Насправді так.— відповіла я зі сильним хвилюванням.— Сталося...
— Що таке? Ти мене лякаєш.— мовила тітка і сіла біля мене.
— Це я винна в смерті Соломійки.— швидко сказала я і закрила очі, в яких вже з'явилися сльози.
— Що? Не зрозуміла?— жінка подивилася на мене великими очима.
— Тітко Катю, я не знала, що так станеться. Я не хотіла, щоб все було так.— почала говорити я, крізь сльози.— Я...я просто...
— Не можу нічого зрозуміти.— сказала жінка і похитала головою.— Як?
— Я попросила Соломійку піти на озеро без Влада. В нього тоді була дівчина і це мене дуже сильно злило. Вона не хотіла йти, тому я збрехала їй, що моя мама дозволила. Ну а вдома сказала, що з нами буде Влад. — відповіла я і почала голосно ридати.— По...по..потім вона почала тонути, а я просто не розуміла, що відбувається. 
— Але ж ти казала, що Влад знав.— сказала жінка і подивилася на мене, як на чужу. 
— Я збрехала. Мені було дуже соромно зізнатися в цьому, тому я звинуватила його.
— Як тоді Влад міг бути з тобою? Ви ж зустрічалися!— мовила тітка Катя і повільно піднялася.
— Це все було напоказ. Він бачив, що ви полюбили мене, тому запропонував підіграти. Я спочатку не хотіла, але потім погодилася. Він дуже сильно хвилювався за вас.
— Ти стільки часу мовчала. Як ти могла говорити зі мною, усміхатися мені? В тебе взагалі є совість? 
— Мені так шкода...— плачучи сказала я.
— А Влад... Я весь цей час винила його. Яка ж я жахлива мати! Я повірила тобі, а не своєму синові. — розчаровано сказала жінка зі сльозами на очах.
— Вибачте мені.— щиро сказала я.
— Чому ти мені раніше не зізналася? Чому не розповіла правду?
— Я дуже хотіла, але  боялася, що у вас може знову статися приступ. 
— Ти була для мене, наче донькою. Я бачила в тобі свою Соломійку, але тепер я просто не хочу тебе знати.
— Тітко Катю, будь ласка.— почала благати я.— Пробачте мені.
— Не можу.— відповіла жінка.— Мені потрібен час, щоб це все збагнути. 
— Зрозумійте мене, прошу.— зі сльозами сказала я.
— Дано, йди геть, будь ласка. — стримано мовила тітка Катя і повернулася до мене спиною. 
Важко схлипуючи, я піднялася і побігла додому. Мені було дуже важко. Я розуміла, що це рішення було правильним, але чомусь було таке відчуття, ніби я втратила ще одну дорогу для мене людину. 
Весь тиждень я не виходила з кімнати. Якраз почалися різдвяні свята, які ми провели з мамою вдвох. Це були дні без веселощів і подарунків. На вулиці сніжило, а в серці лив безжальний дощ. Не знаю, за чим я сумувала більше. Тато, Кіра, Влад, тітка Катя — мені їх всіх дуже сильно не вистачало. 
Наступного дня я вирішила, що все ж потрібно поговорити з такою важливою мені людиною. 
Коли я постукала в знайомі двері, то почала хвилюватися. Можливо мене вкотре проженуть? Та ні, двері відчинилися. На порозі стояв батько і дивився на мене, ніби знав, що я прийду.
— А я чекав на тебе.— сказав тато і відступив, щоб я увійшла в будинок.
— Я мусила сьогодні прийти. 
— Знаю. — відповів тато.
Я почувалася так, ніби чужа в цьому домі. Мені стало якось холодно і незатишно.  Я зайшла у вітальню і обернулася до батька.
— З днем народження, тату.— сказала я і простягнула йому невеликий пакунок.
— Не варто, Дано. Ти ж знаєш, що я не візьму.
Я поклала паперовий пакет на стіл і сіла на диван. Звісно я знала, що тато не захоче приймати від мене подарунок, але я навіть не помітила в його очах радості. 
— Я розповіла все Катерині. — тихо сказала я і поклала руки на коліна.
— Правильно зробила. — відповів тато.— Надіюсь, що вона нормально це сприйняла.
— Здається, нормально. Але тепер вона не хоче мене бачити.— мовила я і почала плакати.— Я нікому не потрібна, розумієш? Я все втратила!
— Тихо.— тато сів біля мене і обійняв за плечі. — Все буде добре. Просто їй потрібен час. 
— В мене крім мами більше нікого не залишилося. Ти відвернувся від мене, а тітка Катя навіть не хоче бачити. Ця правда зруйнувала повністю моє життя, але ніхто мене не розуміє!— продовжувала ридати на плечі батька. — Я ж була дитиною! Хіба я думала ,що таке може статися? Чому ніхто не бачить, як мені складно?
Тато гладив мене по голові, а я безперервно ридала. Мені так хотілося розповісти комусь про свої відчуття. Показати, що у мене теж є серце, хоч і зараз воно розбите вщент. Мені так боляче, що хочеться кричати. У мене просто вже нема жодних сил. Я хочу потрапити в ту холодну воду і щоб вона затягнула мене повністю в свої тенета. Я хочу забути це все, як страшний сон. Я хочу відчути, що комусь потрібна. Якби ж можна було повернути час назад, я б тоді все змінила! Чому людина за своє життя повинна проживати стільки страждань? Ніхто не народжується щасливим, але ніхто і не казав, що шлях до щастя буде таким тернистим. 
— Донечко, не плач.— сказав тато і поцілував мене в голову.— Я завжди буду з тобою.
— Ти вже відрікся від мене.— відповіла я, витираючи сльози. — Мені було так боляче, що ти не зміг мене зрозуміти.
— Я просто був сильно ображений і розчарований, але я б ніколи не відрікся від тебе.
— Я тебе так сильно люблю.— сказала я і міцно обійняла його. 
— Я теж тебе дуже люблю.
Ми сиділи так, а я нарешті відчула від когось підтримку. Батько завжди був для мене найдорожчою людиною і його байдужість я не змогла б перенести. 
— Ого!— почули ми голос Кіри. — Скажіть мені, що ви помирилися!
— Це треба в тата питати.— відповіла я і з надією подивилася на нього.
— Звісно помирилися!— посміхаючись сказав тато.— Хіба я міг би довго ображатися на свою принцесу.
Кіра з радощів підбігла до нас і теж обійняла. Вона була наче окрилена і я могла її зрощуміти. В неї зараз дуже складний вік, а ці проблеми роблять тільки гірше. Ми сиділи обійнявшись і нам було так добре. Не вистачало тільки однієї людини.
— То виходить, що Дана і мама повертаються?— весело спитала сестра.
— Кіро, Дана може жити з нами, а з вашою мамою я розлучаюся і це не обговорюється.— відповів тато.
— Як так?— спитала сестра.— Може ти її вислухаєш?
— Не починай будь ласка.
— Але чому? Дані ти ж пробачив!— голосно сказала Кіра.
— Будь ласка, не руйнуй цей момент.— відповів батько.
— То ти тепер повертаєшся?— заговорила до мене сестра.
— Ні, я буду з мамою.— впевнено відповіла я. — Їй теж потрібно, щоб хтось був поруч.
— Ну що, пішли їсти торт?— радісно сказав тато.— В мене ж сьогодні день народження! Давайте, принцеси, вставайте!
Ми з Кірою засміялися і підійшли до нього. Весь вечір ми розмовляли про різні дурниці, але нам так не вистачало мами...
 



Ксана Рейлі

Відредаговано: 30.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись