Невідомськ

Розмір шрифту: - +

Пролог. Втеча

Аврора лежала в м’яких, вогкуватих обіймах спального мішка і намагалась задрімати. Та сон не йшов до неї. Сильно боліла голова. Думки ніби кипіли в казані розжареної лави, то спливали на поверхню, то знову опускались на дно свідомості. «От халепа з цією хворобою, – подумала дівчинка, – у старшого брата і без того проблем з нами достатньо, а тут ще й я зі своїм грипом».

Вранці Аврора ледве трималась на ногах.

- Залишайся тут, – Ярема торкнувся її чола, потім дістав з рюкзака теплий спальний мішок і термос, – лягай і спи. Я повернусь після сніданку, принесу тобі поїсти и трав’яного чаю. Можливо, ще й варення малинового добуду.

Андрійко ніжно погладив дівчину по щоці своєю прохолодною долонькою і поцілував в чоло. Намалював на маленькій грифельній дощечці, гроно горобини і шишку хмелю, що на його мові означало «Видужуй, сестричко». І брати пішли.

Через деякий час Ярема повернувся. Приніс загорнуті в полотняну серветку варені яйця і два бутерброда с маслом та сиром, термос повний запашного чаю, банку перетертої з цукром малини і пачку таблеток.

- Антонович як дізнався, що ти захворіла, відразу мене в льох за варенням відправив і ліки відшукав. Пощастило нам до такої чудової людини потрапити. Пару таблеток прийми відразу, а чай з варенням пий що дві години. Буде апетит - поснідай, як стане сумно – пошукай в мене в рюкзаку плеєр. Там багато музики і кілька аудіо книжок. Без потреби не вставай. Тобі необхідно добре пропотіти. Сиди тут тихенько, як миша. Ти ж розумієш, що нам зовсім не потрібно, щоб хтось на фермі довідався, де ми живемо насправді.

- Не хвилюйся, брате, я вас не підведу, – Аврора спробувала посміхнутися, – йди собі, працюй.

  • Відпочивай, сестро, – сказав Ярема, злегка торкнувшись до Аврориної щоки, і пішов.

Дівчинка випила чаю з малиною і прийняла ліки. Сніданок відклала на потім. Аврора знала, що коли хворієш, потрібно багато спати, відновлювати сили, але заснути ніяк не виходило. Вона почала вивчати поглядом горище, на якому діти вже другий місяць знаходили собі притулок. В кутках шаруділи миші. Павутина густою сіткою обвивала балки на стелі. В її нетрях вели своє таємне життя зграї павуків. Цієї миті, один з них, особливо гігантський і бридкий, з акробатичною вправністю спускався донизу по невидимій ниточці. Зупинившись за два метри над Авророю, він, здавалось, роздивлявся дівчинку. І тут звідкись почувся слабкий, ледь чутний голосок:

- Люди, люди. Ніде від них спокою нема. Прийшли сюди, як до себе додому, отаборилися. То лишень ночами тут сиділи, а ось уже й вдень. Всіх мух розлякають.

- Тобі, сусіде, аби бурчати, – відповів йому інший павук, тонкий з довжелезними вигнутими лапами, що завис поряд з ним – величезний виріс а розуму ні на грам. Хіба ж не знаєш, що де люди – там і їжа, а де їжа – там і мухи. Нам від людей один зиск. Головне їм на очі не потрапляти.

- Як же не потрапити, коли вони цілісінький день тут, – не здавався велетень.

- Сиди собі на стелі та горя не знай, от що я тобі скажу, сусіде, – відповів довголапий і заходився повзти догори.

- Доведеться, мабуть, – буркнуло огидне створіння і погребло лапами, слідом за своїм товаришем.

«Ого-го! І привидиться ж таке. Температура в мене, мабуть, ох яка висока» - подумала Аврора, спостерігаючи за тим як павук повертається назад в своє павутинне царство, – хоч би зовсім не злягти. Ні, потрібно видужувати, бо ж хлопцям потрібна моя допомога.»

Від цих безрадісних думок, дівчинку відволік звук іншого, на цей раз знайомого, голосу, що звучав з вулиці.

«Дивно. Чого б це Ігорю Антоновичу в такий час знаходитись біля свого будинку. Треба перевірити» - Аврора обережно вибралась зі спального мішка і прокралася до горішнього віконця.

Ігор Антонович був хазяїном ферми, на якій Ярема, Аврора і Андрійко працювали з початку літа. О цій порі, фермер зазвичай був зайнятий оглядом своїх володінь і, зустріти його біля будинку, де він жив зі своїми старенькими батьками, було майже не можливо. Горішнє вікно занедбаної халупи, в якій таємно ночували діти, виходило прямо до ганку фермерського дому.

Визирнувши з вікна, Аврора заклякла від жаху: з-за ганку виглядав брудно-білий автомобіль з логотипом соціальної служби на дверцятах. Поряд з машиною, уперши руки в боки, стояла грізного виду дамочка у вишневій сорочці і синій спідниці. Кожен завиток її ідеально укладеного волосся блищав крайнім обуренням. Ігор Антонович, винувато схиливши голову, тупцяв навпроти дамочки і виправдовувався.

- Розумієте, пані, я в цих місцях людина нова. Лише два роки тому землю орендував. Тому нікого з навколишніх сіл до пуття не знаю. На початку літа до мене прийшов цей хлопчина, Ярема. Сказав, що він, його сестра Аврора і братик Андрійко – діти з сусіднього села. Попросив дати їм на сезон якусь роботу. Я згодився. Літом зайві руки завжди потрібні, та чому дітям не допомогти. Чудові діти. А працюють як – просто диво. Ярема, той міцний не по роках. Не повірите, але мішки з картоплею підкидає, ніби вони пір’ям набиті. Аврора розумниця. Що не попросиш, в мить все зроблено. Андрійко лишень не зрозумілий. З одного боку ніби відсталий. Шостий рік уже йому, а зовсім не говорить. Але часом, як подивиться тобі в очі так серйозно, ніби зовсім дорослий. Була б у мене дружина, я б дітей до себе забрав, не вагаючись. Тому дуже вас прошу – ви їм гарну сім’ю підберіть і не розлучайте їх. Вони один за одного горою.



Єва Ващенковська

Відредаговано: 08.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись