Невідомськ

Розмір шрифту: - +

Глава 10. Богдана і Береза.

Отямилась дівчинка в м’якому, теплому ліжку. Піднялась на ліктях, озирнулась навколо. Вона знаходилась в затишній і чистій кімнаті з білими стінами і темною, дерев’яною підлогою. З шестикутного вікна, оздобленого вишитою фіранкою, лилося сонячне світло. «Що це за місце і де мої брати?» - подумала дівчинка, вибираючись з ліжка. Ставши на ноги, Аврора відчула слабкість і знову сіла на простирадло.

- Ти куди це, сестричко, – запитав Ярема, просунувши голову в двері, – швидко лягай назад під ковдру, а я покличу лікаря.

- Що зі мною трапилось? – запитала Аврора, пригадуючи останні події.

- Ти втратила свідомість. Півночі марила. Зараз у лікарні.

- Зрозуміло. Мені, брате, таке примарилось. Ніби ми заблукали у лісі і знайшли величезне місто про яке ніхто не знає. Ой, – схаменулась Аврора, – мені ж не можна бути в лікарні. Нас же викриють.

- Спокійно, Авроро, ніхто нас не викриє. І тобі нічого не примарилось. Ми справді в Невідомську, яким би це дивним нам не видавалось. Ти знаходишся в місцевій лікарні. Андрійко і я теж усю ніч провели тут. Він спить в сусідній палаті. Загалом, все добре, якщо не враховувати того, що через мою недбалість ти сильно занедужала, – важко зітхнув Ярема, – піду покличу лікаря.

За кілька хвилин в палату зайшла висока, привітна блондинка в білому халаті.

- Доброго ранку, Авроро, – мовила вона приємним голосом, – моє ім’я Валентина Семенівна. Ну що, будемо одужувати?

- Доброго ранку, будемо звичайно, – ввічливо відповіла дівчинка.

Жінка поміряла у Аврори температуру, потім уважно прослухала груди і спину фонендоскопом.

- Не подобаються мені твої легені. Підозрюю запалення. Зробимо ще й рентген для певності. Давно нездужаєш?

- Третій день.

- Скоріш за все початкова стадія. Пролікуємо тебе і станеш на ноги. Ти ж не боїшся уколів?

- Що ж робити, як треба – зітхнула Аврора.

- Молодець – посміхнулась їй жінка – зараз санітар відвезе тебе на рентген, а пізніше я знову до тебе навідаюсь.

Після рентгену і лікувальних процедур, в палату знову прийшов Ярема. Він ніс в руках тацю з молочною кашею, зерновим хлібом, маслом, медом і гарячим чаєм.

- Ось твій сніданок, сестричко, – мовив він, прилаштовуючи тацю перед дівчинкою, - я давно поснідав, Андрійко досі спить, а ти налітай.

- Спасибі, ось тільки зовсім не хочеться.

- Е ні, це не діло, – суворо мовив Ярема, – постарайся з’їсти хоч трошки. Тут все домашнє і дуже смачне.

- Ну, добре, – мовила дівчинка, беручи ложку – слухай, Яремо, вчора, перед тим як я втратила свідомість, ті не відчув чогось дивного?

- Чого саме? – не зрозумів юнак.

- Спочатку ти хотів будь за що почути від мера місцеві правила. А потім на тебе поглянув той чоловік в чорному костюмі і ти раптово змінив думку. Чому?

- В той момент я подумав, що нам випала чудова нагода заховатися від соціальної служби і перепочити.

- А в тебе не виникло при цьому відчуття ніби хтось намагається подавити твою волю і вплинути на твоє рішення?

- Ні. Не розумію як на мене може вплинути хтось, окрім мене самого. До чого ти ведеш?

- Справа в тому, що потім, той чоловік поглянув мені в очі. Відчуття було таке ніби він хоче влізти в мою голову і підкорити собі. Я стала опиратися і втратила свідомість.

- О, Авроро, – заспокійливо посміхнувся Ярема, – тобі все це здалось. Коли температура за сорок і не таке привидиться. Цей чоловік, Роман Олександрович, звичайний секретар мера. Суб’єкт, звичайно, похмурий, але відповідальний. Помітив, що тобі стало зле, підхопив на руки. Організував твій переїзд в лікарню. Годину тому заходив дізнатися як твоє самопочуття.

- Правда? – здивувалась Аврора, – що ж, можливо ти правий і вся справа в температурі.

- Звичайно в ній. І це цілковито моя провина. Потяг тебе таку хвору бродити дрімучим лісом. Якби нам не зустрілось це місто, не знаю, що могло з тобою трапитись, – Ярема ніжно погладив дівчинку по щоці.

В відчинені двері палати, влетів розпашілий зі сну Андрійко і вмостився на край ліжка. Швидко накидав на дощечці гроно горобини, шишку хмелю і квітку маку, що означало «Авроро, видужуй, я дуже тебе люблю».

- Я теж люблю тебе, маленький, – мовила Аврора, відставляючи тацю на тумбочку біля ліжка і простягаючи руки до Андрійка.

Тиждень потому, здорову і зміцнілу Аврору виписали з лікарні. Коли дівчинка і її брати, котрі весь цей час прожили в сусідній палаті, спустились в вестибюль лікарні, їх зустріла там юна дівчина.

- Вітаю вас, – мовила вона, всміхнувшись,

– моє ім’я Богдана, я менша дочка Руслана Івановича. Він сам людина зайнята, тому доручив мені дбати про вас. До речі, вітаю з одужанням – звернулась вона до Аврори.



Єва Ващенковська

Відредаговано: 08.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись