Незнайомка яку ти покохав

Розмір шрифту: - +

Він

Моє життя змінилось. Воно кардинально змінило напрямок. Спочатку приголомшуючи, а потім кожну хвилину давало можливість мені насолодитись ним. І було відчуття те, що було тоді зникло. Життя дивна річ, бо я вже звикла до нових обставин. Досить часто гадала, що це просто сон і зовсім скоро проснусь і все це виявиться лише сном.

Кожного дня я впізнавала Гаррі все краще й краще . Здавалось наче в нього поганих звичок не було. Він прокидався о шостій ранку й шов на пробіжку, а після сніданок з вівсянки. А потім душ. Так живучи в такому великому дому було б дивно знати його розклад, але ж за тиждень постільного режиму я вивчила кожну деталь дня.

І ось новий день. Точніше для мене він ще не почався. Все почалось саме з лікарні. Знову той же самий сон. Мама, таке ж плаття, і навіть ті ж самі слова. Все повторювалось кожну ніч.

– Доброго ранку спяща красуня – на вухо проговорив хтось. Це голос був чоловічим. Але сон не планував мене покидати. І я знову занурилась в нього не слухавши голос.

– Красуня. Вже треба вставати.

– Ммммм

– Так знаю ти хочеш спати. Але сьогодні тобі вже можна почати знову самостійно ходити тому. Пора

– Не хочу

– Треба, а якщо зараз не встанеш підеш в тому, що є. А там холодно. – з посмішкою проговори Гаррі, і почав с мене стягувати ковдру.

– Добре... Добре зараз встану – почала кричати я.

– Ну ось і добре. Збирайся через десять хвилин виїджаємо – сказав хлопець і вийшов з кімнати.

Ну за що це мені. Зараз тільки шоста ранку. Зібрав свою мужність в кулаки, я встала з теплого та м’якого ліжка та направилась у ванну. І рівно через десять хвилин вийшла з кімнати готова.

– Ну нарешті. Я вже планував знову підніматися до тебе. Поїхали.

Знову машина. Велика та чорна. Всередині вона була занадто простора. Гаррі сів за кермо і плавно зрушив цього “броненосця”. Включивши музику він знову почав посміхатися. Наче така ситуація йому подобалась. А я перестала дивуватися на його вічно дурну посмішку. Весь Лондон ще досі спав. В- перше за довгий час я знову згадала чому так сильно люблю Лондон. Не дивлячись на його похмурість і відразливу погоду.

Раніше я обожнювала ходити по цим вуличкам слухаючи музику в навушниках, та представляти як я теж буду бігти дорослою на роботу. На мені б був діловий костюм, в одній руці я держала б дорогу сумку від “Дольче Габбана”, а в іншій тримала стакан з лате. Чомусь я мріяла про таке життя. Чи мрію зараз? Не знаю. Мабуть ні. Мабуть мріяти вміють тільки діти. Бо в дитинстві весь світ бачиться по іншому. Все в інших краска, а ти наче художник який сам вибирає ці самі кольори. Але коли настає час ти розумієш, що це сама велика помилка дитинства. Що бути маленьким, це досить цікаво і навіть не нудно. Та на жаль розумієш все це занадто пізно.

Так мабуть Гаррі правий. Життя буває складним та непередбаченим. І як правило в нього є туз в рукаві. І коли в житті все погано, життя підкидує ще гіршу ситуацію. Я пам’ятаю як мене звільнили з роботи, всі сльози, але що зараз? Зараз я їду в машині з “ Незнайомцем” який вже схоже не є таким.

– Розкажи про себе. – Втрутився в мої думки Гаррі.

– Впевнена тобі бабуся вже все розповіла. – відірвавшись від вікна відповіла я.

– Нічого вона мені не розповідала. Сказала, що це повинна зробити ти.

– На справді не має, що розповідати. Я сама звичайна людина. Яка намагається вижити у цьому світі і все.

– Ні ти не сама звичайна людина. Це помилка. Кожна людина унікальна. пам’ятай це. А тепер пішли.

Виходячи з машини я тільки побачила, що ми приїхали в ліс. Поправивши толстовку я послідувала за Гаррі. Сьогодні перший день зими. І ліс наче змінився. Він заснув, і лише колихання гілок на вершині ялинок нагадував про те, що він живий.

– Розкажи де твої батьків. – проговорив хлопець як тільки ми пройшли декілька десятків шагів від входу.

– Мені було шість коли моя мама померла. Вона була вагітна. І я планувала стати сестрою молодшого брата. Але пологи почались зарано. Мама з татом поїхали в лікарню, але вийшов тільки тато. Йому було дуже складно, і не тільки йому. Спочатку мені здавалось, що вона повернеться, що це тимчасово. Але не сталось. Татові було важко. Через декілька місяців почав пити. Тоді було дуже важко всім. А через чотири роки й тато помер. Серцевий напад. Лікарі робили спроби врятувати його, але не вийшло. А потім через менше ніж рік і дідусь помер не витримав втрати власного сина. Так і зосталися ми з бабусею на одинці з боргами, хворобами та білю в серці. – На одному подиху розповіла я. На моє здивування Гаррі не спитав ні чого. Просто взяв мене за руку. Ми йшли не промовивши ні слова. В пам’яті з’явилась та сама картинка за всі ті роки. З дня коли померла мама, і далі. Здавалось наче все пройшло вчора.

– Знаєш час зовсім не лікує. Воно наче й лікує, а наче просто маже мазь яка нібито лікує. Я тебе розумію. Сам досить рано втратив батька. І став бунтівником. Бо вважав, якщо я буду більше привертати до себе увагу то мені стане краще. Але не ставало краще. Нікому. Постійні арешти, та постійні застави. Але одного разу до мене прийшов один чоловік. Який назвав себе містером Том Томсоном. Він розповів як сильно я роблю боляче своїм матері, та й батько навряд чи пишався мною. Цей містер запропонував мені роботу, та й оплатити навчання в престижному університеті Лондона. І я дав згоду. Але... Заставу не він не вніс. А після того як вийшов зрозумів, що і справді дорогим для мене людям робив боляче. Через деякий час я поступив до ВУЗУ став іншою людиною.



Незнайомка

Відредаговано: 30.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись