Незнайомка яку ти покохав

Розмір шрифту: - +

Початок історії

Що буде, якщо я тебе покохаю? Як я зрозумію, що це відбулось насправді? Щось повинно змінитись, а що саме, ніхто так і не сказав. Точніше, ніхто не розповів, як це відбувається у житті. Реальному. Якщо порівнювати з книгами, то там все зрозуміло. Головні герої зустрічаються, як правило, їхня зустріч відбувається під дощем. Вони починають сваритись, потім розуміють, що закохалися, і тут все починається.

Але в житті напевно все по-іншому. Це наче непротоптана доріжка, яку вам треба протоптати. Іноді життя до нас занадто жорстоке. Таке відчуття, начеб-то воно випробує нас на міцність, даючи те, що ми наврядчи зможемо перетерпіти, чи просто вижити. Але говорять, що нам нічого не посилається того, щоб ми не змогли витримати. Можливо.

Сьогодні рівно п'ять років з того часу, як я не плакала. Сльози просто закінчились, чи, можливо, щось змінилось, і я стала іншою, не такою тендітною Або ж просто я доросла і звикла до багатьох речей у цьому світі. Але після всього, що було в моєму житті, в моїй душі з'явилась чорна діра, яка ніяк не зникне. Кажуть, що час лікує, але ні. Нічогісінько він не лікує. Він просто показує тобі, що ти в змозі жити далі.

Так, ти змінився і навіть світ, в якому ти живеш, змінюється кожного дня. Час показує тобі те, що в тебе досталь сил, щоб відкривати свої очі і розпочинати новий день. І зовсім неважливо, що думки про смерть живуть у твоїй голові.

Згідно зі статистикою, всього по світу самогубців більше ніж сто тисяч людей. Саме таких людей життя зламало. Напевно, хтось скаже, що вони самі винні. Можливо. Але ця гра на виживання. Можна сказати, що ця гра має назву рулетка. Але як не дивно, це не гра, а наше життя.

У мене є маленька історія про одну дівчинку, яку намагалося зламати життя, люди та вищі злі духи. А можливо, в неї був просто такий час. Можливо, вона потрапила не в той час, не в те місце і не зиогла стати щасливою.

Це була глибока осінь. І всього один крок був до холодної зими. У дівчини від сліз не висихали очі. І було таке відчуття, наче їй зовсім не вісімнадцать років, а в рази більше. Єдине про, що вона мріяла, щоб і на її вулиці засіяло те саме солнце, яке вона так довго і з таким нетерпінням чекала. Тоді б вона могла зігріти свою душу під його променями. Але здавалось, що не судилось. Старий дім, де стіни коридора просочилися сигаретим димом та алкоголем, де стіни давно потріскались, а вигляд кожних дверей був такий, наче вони пережили війну. Здавалось, що ось-ось і дім рухне разом зі своїми мешканцями.

Маленька квартирка, котру вона знімала, була наповнена ароматами ліків та лаванди. Маленька кухня, яка переходила в залу, в якій стояв маленький старий диван та тумба з телевізором. Потім ще одна маленька кімната та ванна, не більша, ніж кімната. Закривши двері, вона зняла пошарпану кофту і сіла на холодну підлогу. Коли вона закрила очі, несподівані сльози потекли струмком по її щоках, а потім трохи повільніше котилися по її шиї, а після опускалися нижче. Годиники кудись бігли, але навіть на це вона не звертала увагу. У вухах стояв шум, який заглушав всі звуки. Здавалось на всьому світу були лише вона та її біль.

– Ну чого ти тут сидиш?, - спитала жінка, опираючись на костилі. Але дівчина нічого не відповіла. Хоча шум трохи стихнув, і слова рідної людини вона почула.

– Аніка. Рідненька моя. Йди до мене, - проговорила хриплим голосом жінка. Не зважаючи на заплакані очі, дівчина підлізла до колін рідної неньки, поклала голову на її халат, котрий колись був махровий, і почала вголос плакати. Та так сильно, що все всередені почало боліти.

– Я більше не можу, — сказала Аніка.

– Знаєш іноді так буває, коли життя випробовує тебе. Але найголовніше, що ти повина зробити, вистояти. Що воно тобі принисе? Так воно навряд чи принисе тобі солодощі. На жаль, ні. Іноді я так хочу тебе захистити від усього болю та гріха, котрий тут живе, але я не можу. Хоча дуже хочу. Сонечко моє, ти не винна, що я захворіла... і ти не повинна мене тянути. Не зараз. Тобі це непідсилу, і я це розумію. Перестань мене тянути. У житті все буває. Але не смій зупинятися. Ти не повинна, - хрипло говорила жінка.

Аніка заглянула в її очі, які були наповнені болем та втомою.

– Ні, бабусь, не можу. Ти єдина, хто в мене є. Будь ласка, не кидай мене. Будь ласочка. Я не зможу без тебе, — ще більше заливаючись слізьми, проговорила Аніка.

– Я щось придумаю. Обіцяю. Тільки не кидай мене, — ледве чутно проговорила дівчина.

– Я знайду гроші на ліки. Обіцяю, — вже про себе проговорила дівчина.

Закривши очі, вона намагалася не плакати, але греблю зірвало, і вода текла, не зупиняючись.

Вид у дзеркалі трохи лякав саму дівчину. Очі опухли, губи потріскались. Натягнувши джинси на світер, Аніка зав’язала своє білосніжне волосся в хвіст, вийшла з кімнати. На вулиці вже стемніло. Надівши кросівки, вона включила плеєр і одягла навушники. І світ зник. Саме коли музика грала, вона ні про що не думала, а тільки слухала кожне слово. Навіть страху йти по небезпечному району Лондона вже не було. «Хай буде, що буде», – сама собі говорила дівчина.

Втома, до якої вона вже звикла та на яку вона вже не зверлатала увагу, вперше за довгий час відступила. Начеб-то покинула її, пішовши з її тіла.

У барі, в якому працювала дівчина, як завжди було багато людей. А точніше чоловіків. Вони не дивлячись ні на що, курили та пили. Надягнувши фартух, Аніка взяла тацю і пішла в зал.

– Ох, ну і в тебе попка. Дай помацити, — почула позаду себе дівчина. Стивнувши свої руки в кулаки, Аніка пішла в інший кут залу. Вона повинна була вже звикнути до таких коментарів на свою адресу, але ще досі не може. Ніяк.

На годинниках було вже далеко за північ.

– Я слухаю вас, — з усмішкою на обличі проговорила Аніка як тільки чоловік її покликав.



Незнайомка

Відредаговано: 30.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись