Інша доля

Розмір шрифту: - +

В гори

В країну гір, дорогою на Захід

Це було так, ніби я побачила себе, але в тілі чоловіка. Він був не просто схожим на мене, він був мною – мої очі, мій погляд, здавалося, навіть думки мої…

Я вирішила твердо втекти з дому, не піти, не покинути, а саме втекти. Чоловікові нічого не казала, та й навіщо, він все одно покрутив би пальцем біля виска і сказав, що я остаточно зʼїхала з глуздів. Я нічого не можу сказати поганого про свого чоловіка, нормальний такий хлоп – і ззовні, і зсередини, і добра половина жінок нашого міста із задоволенням вчепилися б йому на шию чи на голову, чи на кошельок – байдуже. І от так сидиш і думаєш, чого тобі ще бракнуло в житті? Всього, наче й вистачає, та основний сенс у слові «наче», і наче маєш роботу, але ходиш на неї, як на каторгу, ти наче заробляєш гроші, але тобі їх ніколи не вистачає, ти наче схудла, але не можеш вміститися у ту чорну сукню, ти наче гарна господиня, але тобі осточортіли каструлі і борщі. Всі проблеми жінки починаються з слова «наче». І от так белембаєшся між берегами життя і не знаєш, куди притулити свою буйну голову…

Я втікаю з дому. Речей майже не беру, та у мене їх і немає багато, залишаю записку чоловіку, щоб поливав квіти та годував кота. Благо діти все дорослі та самостійні, іноді, мені здається, що це не я їх виховала, а вони мене. В цьому є добра істина життя.

Я втекла… Я вільна… Що робити далі? Нарешті я вільна. Свобода бухає по голові ніби обухом і ти стоїш під її гнітом і не можеш навіть поворухнутися. Не дарма говорять, що людині легше жити у «рабстві». Тоді вона знає, чого від неї хочуть і спокійно волочить несвою ношу усе життя. А тут – бах і ти вільний! І що ж його далі робити? Відповідь одна – та що завгодно.

О третій ранку заїжджаю у рідне село до мами. Зупиняю автівку біля ставу і добру годину слухаю ніч, що витікає наче вода з-поміж пальців. За крейдяними горбами, які наче щетиною поросли соснами запалюється ранок. У сусідніх верболозах доспівує пісню невидимий соловей і розливається вона над водою як невидима рідина, що затікає у кожну клітину всього живого у цьому місці, у цей час. І так добре стає на душі, на серці, в голові нарешті пусто та тихо, ніжне блаженство розтікається тілом і навіть втома відступає десь далеко за горизонт. Коротка літня ніч. А скільки вона таїть у собі невідомих таємниць, скільки нерозказаних історій кохання, розлуки, насолоди та молодості.

Стукаю у двері маминої хати, спочатку тихо, навіть пес мене відразу впізнав – і вухом не повів – от сторож, але ловлю себе на думці, хоч він і старий як світ, напевно памʼятає, як я його годувала з пляшечки молоком. У хаті тихо, стукаю ще раз, запалюється світло і до мене виходить батько, кілька секунд вдивляться в моє обличчя через вікно і відчиняє двері.

  • Чи ти сказилася? Чого ти вночі приперлася? Сталося шось? – спросоння він не може зрозуміти чи то справді я чи йому наснилося.
  • Нічого не сталося, вночі не так жарко, як вдень, от і приїхала – морожу я першу нісенітницю, що прилізла до моєї голови.

В хаті пахне сном і старим борошном, а ще сіном, що його ціле літо

складають на горищі. Всюди тихо, тільки старенькі половиці скриплять під ногами. Намагаюсь нечутно, як у юності проскочити у свою кімнату, щоб мама не дізналася в скільки я прийшла з гульок, та і цього я разу мене спіймали на гарячому.

  • Доню, ти чого? Що сталося? – дивиться на мене мама переляканими очима.
  • Нічого мамусю, спи. Нічого не сталося, вранці поговоримо.

Яке там вранці, мама зривається з ліжка йде за мною в кімнату і

схвильовано заглядає в очі.

  • Ти з Андрієм посварилася, де діти? Що сталося?
  • Мамо, нічого не сталося, Андрій спить, діти на сесії, усе добре.
  • То чого ти вночі приїхала?
  • А я втекла – гордо випалюю свій подвиг, ніби я медаль за відвагу отримала, - як з дому на танці колись. Памʼятаєш?
  • Ну і жарти в тебе.

Мама сідає на краю ліжка і дивиться, як я вмощуюся спати. Сон миттєво мене захоплює у полон, і я ще чую, як мама сидить біля мене на ліжку та гладить мою руку. Це ж мама! Для неї ми завжди діти, скільки б років нам не було. Бережіть матерів, вони єдині, кому ви потрібні – справжні та непідробні.

7 років депресії… це занадто довго, або занадто нудно. А люди все життя маються у сірості цього непотрібного відчуття, якщо це взагалі можна назвати відчуттям. Цієї короткої ночі мені наснився сон про старе місто, у якому я маю знати камінь, важливий камінь, чарівний. До чого той сон? Що за камінь? Але у сні я була щаслива – однозначно. Значить будемо шукати.

Я лежу під теплою ковдрою і довго вдивляюся у стелю, на вулиці вже давно день, під вікнами шабовтають качки і така їх пісня та знайома і рідна.  Я усміхаюся, до кімнати заходить моя бабуся – з паличкою, ледь ноги переставляє, але йде до мене. Моя бабуся – всесвітній символ тепла та ніжності.

  • Доню, ти спиш?
  • Ні, бабуню.
  • Втомилася?
  • Навпаки, - сміюся я.
  • Куди поїдеш?



Оксана Гарнюк

Відредаговано: 06.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись