Іншими очима або "мені потрібні ці яйця!"

Розмір шрифту: - +

Як я забуваю пити каву зранку

Ось вже четвертий рік підряд я прокидаюсь о шостій тридцять. За весь цей час я ні разу не спізнилася на роботу. Добре. Добре. Трохи прибрехала. Одного разу я добряче набралася. Було день народження хлопця моєї подруги, я вже й не пам’ятаю, як його звали, але в них було справжнісіньке «кохання», яке тривало тижнів зо три. Тоді я пила алкоголь ніби китайці чай. Чому китайці? Не знаю, просто якось бачила, що вони той чай п’ють в усіх випадках свого життя, та так багато, що тепер я люблю так жартувати. Але мабуть тільки я в темі від цього жарту. Взагалі я не часто п’ю та і не багато. Просто той вечір був виключенням. Один чорнявий хлопець підійшов до мене та й бормотів щось там,  я не дуже його слухала, бо вже й так була нічогенько собі п’яна, а потім він додає «давай наспір, що як і скільки було не важливо. Я вже й назв не згадаю того, що коштувала. Звісно, якщо слово «коштувала» тут буде доречним, адже я була п’яна як  свинюка від всього того пойла. Це та степінь оп’яніння, як у фільмах, коли хлопець страждає від нерозділеного кохання, бо якась красунька його відшила, він іде в найблищий кабак та і п’є все з горя так, ніби він прожив з тією красунькою років з двісті, а тут вона викинула його речі з квартири і заборонила бачитися з дітьми… і він так тужить пів фільму.. і саме в той момент, коли він вже не може триматися на ногах.. він починає добиратися до неї, всіма можливими способами, таксист дотягує його до під’їзду, а далі вже соромно дивитися. А ще якщо і ліфт не працює, то вже починається справжня комедія, бо наша красуня живе на поверсі восьмому, а він не здається. Мені повезло, що я живу на другому та і йти я могла тоді сама, що правда не без допомоги, звісно. Мене завжди веселить ця ситуація,  піднімає мені настрій. Хоча не заздрю людям, які в той момент десь поруч проходили. Бо я могла відкинути багатьом присутнім пару дуже нечемних слів.

А взагалі цими своїми думками я час вбиваю. І доречніше сказати, що о шостій тридцять я встаю з ліжка, навіть якщо о п’ятій, як сьогодні, прокинулась. Цей час я витрачаю на клацання в телефоні, але в таку рань ще ніхто не закидає фото чи нові історії, нічого не почитаєш. Тому згадую всілякі історії і думаю, чому я тоді набралася так…

«Я щаслива і повна енергії і через три хвилини я піду заварювати собі каву!» - чи обов’язково повторювати це кожного ранку собі? Відповідь: так! Я впевнена, що все стається так, як ти себе налаштував. Згодна, не завжди. Але ж в більшості випадків.

Я не пам’ятаю того моменту, коли почала так активно говорити сама з собою. Іноді мені здається це цілком адекватним, як говорив мій викладач в  університеті: «Чому б і не поговорити часом з розумною людиною?»

Живу сама я вже п’ять років. Коли мені було сімнадцять я вступила до вузу за спеціальністю графічний дизайн, бо дуже полюбляла малювати. А якщо ж любиш  малювати, то яку ж спеціальність вибрати. В школі я дуже полюбляла алгебру, але в університеті я хотіла втекти далі від точностей і розрахунків, те, що за спеціальністю дизайн не було вищої математики зіграло велику роль при виборі. Тоді я ще не знала, що будуть інші – нарисна геометрія.. чи типу того….

Перші три роки я жила в гуртожитку з чудесними дівчатами, хоч як добре ми з ними не спілкувались, після випуску – ні разу не бачилась. Це ж таке життя. Зате душу гріють спогади…  Пам’ятаю, на випускний ми одягнули однакові сукні блакитного кольору, цілу ніч гуляли містом, а під ранок я познайомилась з одним милим парубком, який пригощав нас всіх вуличною їжею. Пам’ятаю, він просив мій номер, а я написала йому невірний, що ж, така, мабуть, доля. Взагалі, офіційно, я зустрічалась з трьома різними кандидатами, з одним – в школі, а ще два були під час навчання. Боже! Кого це зараз хвилює. Навіщо згадувати всілякі речі. Сьогодні ще ціла купа роботи!

 

 Що ж. Шоста тридцять. І  я несміливо сповзаю з ліжка і намагаюсь нащупати ногами свої капці. Але їх як завжди немає. Постійно скидаю їх і гублю в своїй невеликій двокімнатній квартирі. Квартира не моя, її я винаймаю у маминої подруги, що виїхала до Італії, її син влаштував її на роботу, і тепер вона не знає, чи повернеться назад. Моя квартира, як жіноча сумочка, і ній можна відшукати такі речі, про які й не думаєш, але зусиль прикласти для цього потрібно не мало..

Забивши на капці, я побігла на кухню, крадучись як кішка, не ступаючи на п’ятки. Я ввімкнула чайник. Я не заварюю каву, як всі її цінителі. У мене є кавоварка, та вона схована в недрах моєї кухонної імперії. Мені достатньо купити мелену каву, одну чайну ложку на маленьку чашку і просто залити кип’ячою водою. Знаю, знаю.. ці самі поціновувачі кави заклювали б мене як кури всю зелень на городі. Та що зробиш, мене влаштовує такий напій. Та й головне, що я люблю в каві це її аромат, а що труха застряє поміж зубів це мене не сильно засмучує.

Зазвичай, поки чайник набирає оборотів, щоб подати сигнал повної готовності,  я витрачаю ці пару хвилин на зарядку, а точніше – включаю енергійну музику, щоб смішно подригатися, уявляючи що я зірка супер класу. Моя задниця виляє так, ніби вона почала окреме життя, зачасту валяючи всі речі, що лежать не правильно на її шляху. Приємні думки, хороша музика і смішні танці заряджають мене зранку краще ніж кава. Та мій концерт закінчується зразу ж, як чайник видає той самий звук, ніби кажучи: «Давай, давай!.. Ще цілий день попереду!»

Я заливаю воду в чашку, спостерігаючи заодно, що робиться на вулиці. В таку рань із сусіднього будинку завжди виходить маленька дівчина з рожевим волоссям. І кожен ранок я вигадую історії, де вона працює, та і чи працює взагалі. Спочатку я думала, що вона вигулює собаку, але собаку з нею я ніколи не помічала.



лисичка Зоя

Відредаговано: 28.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись