Одна

Розмір шрифту: - +

7 Частина «Тіні минулого»

Жодну з частин цієї книги не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу автора. Велике прохання до читачів, якщо ви побачили текст цього твору на будь-яких сторонніх ресурсах, повідомити про це  автору. Порушники понесуть відповідальність згідно чинного законодавства!

Яра в рисиній подобі повільно пробиралась засніженим лісом. В її зубах безвольно теліпався впольований заєць. В промінні вранішнього сонця, сніг виблискував міріадою розсипаних коштовних діамантів. Дівчина насолоджувалась кожною миттю, вдивлялась до незримих троп серед дерев. На якусь мить, їй здалося, що вона вдома. Дивно, але в цьому світі вона відчувала зв'язок зі своїм родом значно ясніше, ніж це було раніше. Дівчина не могла цього пояснити, але тут, всі її пам'ять, та спогади були більш живими.

Вдалині замайорів будинок. Яра пришвидшилась. Через якийсь час вона вже перекинувшись людиною стрімголов забігла до будинку. Під радісний лай Джека, дівчина голосно заявила до спантеличеного професора: «На вечерю буде зайчатина!»

***

Ввечері знову засніжило, а згодом і зовсім піднялася справжня заметіль. Василь Миколайович як завжди працював за своїм столом, Яра сиділа в кріслі біля вікна, і неспішно попивала гарячий чай. Пес Джек смирно сопів у ногах дівчини. Старому чоловіку чомусь здалось, що Яра знала про заметіль, котра вмить приховає її сліди. Дівчина завжди виходила на полювання перед такою от хурделицею, або рясним снігопадом. Звірине чуття не підводило.

Професор важко зітхнув. Вони з Ярою працювали над майбутнім романом не один місяць, а по факту, навіть і першої сторінки не написали. Щодня він розпитував дівчину про найменші дрібниці, і все старанно занотовував до свого записника, що скоро-таки буде списаний повністю. Професор розкинув навіть приблизний план як має йти розповідь, і від руки намалював яку-не-яку карту. Але Василь Миколайович чомусь не міг почати писати. Щось далеко в глибині душі його стримувало, він відчував, що написати його мала саме Яра. Написати від початку до кінця.

— Професоре? – Яра якось боязко гукнула старого чоловіка.

— Так, слухаю? – Василь Миколайович вирвався зі своїх роздумів, елегантно поправив рукою окуляри, що сповзли до кінчика носа і подивився на дівчину.

— Чому ви все залишили мені? Всі ваші збереження, книги, будинок. Чому я? – Ярині очі тьмяно зблиснули, здавалось вона подивилась йому в саму душу.

— Бо як не важко мені це усвідомити, а крім тебе в мене нікого немає. Розплачуюсь за свою дурість коли був молодим.

— Та історія про аварію, що ви розповіли для Наді…вона не вигадана, так?

Звірине чуття. Навіть в такий важкий для себе момент, Василь Миколайович не припиняв захоплюватись талантами Яри. Не кожного дня зустрінеш істоту з іншого світу, котра на стільки пов’язана з вселенською матерією, і ще бозна якими силами.

— Так, можна сказати, що я сказав правду, тільки додавши до історії тебе – старий чоловік намагався посміхнутись, але той біль, що сидів в нього глибоко в душі роками, викривив цю посмішку до страшної гримаси розпачу.

— Розкажіть мені. – Яра сиділа незворушно, але Василь Миколайович не відчував ніякої неприязні, не дивлячись на те, що обличчя дівчини не видавало жодної емоції.

— Я навіть не знаю з чого мені і почати. Хоча ні, знаю! Я був самозакоханий дурень, з непомірно високими амбіціями. Я був однією дитиною в досить заможній родині, мені завжди діставалось найкраще, і я настільки звик до цього, що сприймав як належне. Я був затьмарений своїми мріями і планами, що не помічав нікого і нічого. Я був жорстоким, йшов по головам як-то кажуть. Я вже навчався на останньому курсі в університеті, планував повністю піти в науку, а може і кудись пробитись до Міністерства чи інших керівних посад, коли зустрів одну дівчину. Студентка-сирота, тиха, спокійна дівчина. На неї майже ніхто не звертав уваги, але мене вона чимось зачепила. Знаєш як воно буває? Я почав втрачати голову. Батьки вчасно помітили, і натякнули, що я ще надто молодий аби заводити сім’ю, що буденні турботи заберуть в мене все бажання вчитися і писати наукові труди. Поступово мене запевнили, що я маю блискуче майбутнє, а моя Віра мене не варта. В кінці-кінців мене поставили перед вибором, або кар’єра, або якась там дівчина. На той час зіграла моя гоноровість, і я обрав ефемерну можливість кар’єрного зросту та визнання в наукових кругах.

Дивно, з кожним словом, тягар, що душив його роками кудись минав. Здавалось це була його сповідь. Яра уважно слухала не перебиваючи. Запала невеличка пауза, тишу порушувало тільки завивання вітру за вікном. Василь Миколайович немов заново переживаючи той момент безнадійно похитав головою і продовжив.

— Розставання було важким, але батьки попіклувались про те, щоб я з головою поринув у роботу і швидко відправили мене на розкопки до іншої країни. Мені ще декілька разів намагалась писати Віра, навіть приходила до батьків, але все марно. Я був незворушний, а батьки тим більше. Коли я нарешті повернувся, виявилось, що дівчина просто зникла. Я тоді намагався дізнатись бодай щось, але марно, як у воду канула! Після того в мене були жінки, і не мало, але вони не змогли мене затримати біля себе на довго. А потім і зовсім я «одружився на своїй роботі». Батьки померли так і не дочекавшись онуків. Все вкрай банально. Я отримав чого хотів, а потім з легкістю відмовився. Не той вибір я зробив Яро, не той. Буквально декілька років назад я дізнався, що Віра тоді переїхала в іншу область, народила дівчинку. Певно вона б могла знайти достойного чоловіка і жити щасливо, проте вони потрапили в страшну аварію, де загинули обоє. Мене досі мучає страшна думка, що то була моя дитина. Коли з’явилась ти, я якось підсвідомо сприйняв це як свій другий шанс, тому Наді розповів коротку версію своєї історії, трохи змінивши час, та фінал. Можливо я просто дуже хотів, аби дитина вижила, і я міг хоч якось спокутувати свою провину.



Міла Костриця

Відредаговано: 15.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись