Опісля зміїного "поцілунку"

Розмір шрифту: - +

Опісля зміїного «поцілунку»

Зустрічатися з героями своїх публікацій завжди приємно. Одразу згадуються обставини, за яких довелося познайомитися, та відгуки на матеріал, який було опубліковано в засобах масової інформації. Про Любов Милейко із Хотіївки Корюківського району, а точніше – про випадок, коли 73-річну жінку на власному городі вжалила гадюка, я писав восени 2015 року. Після того підступного «поцілунку» отруйного плазуна, п’ять торішніх вересневих днів, то втрачаючи свідомість, то знов приходячи до тями у реанімаційному відділенні Корюківської центральної районної лікарні, боролася Любов Іванівна за своє життя. Слава Богу й людям «у білих халатах» – вижила! І, пролікувавшись ще два тижні у терапевтичному відділенні (після реанімації), повернулася до своєї домівки…

Відвідуючи цю цікаву співрозмовницю в лікарняній палаті, я ще тоді хотів побільше дізнатися про неї, але не наважився перевантажувати своїми запитаннями й так ослаблене здоров’я жіночки невеличкого зросту. Думав тоді, що головне – щоб видужала, а час для спілкування ще буде. І той час таки настав – я нарешті завітав до Люби Іванівни в гості, бо хотілося побільше розпитати в неї про життя-буття в сільській глибинці та поцікавитися самопочуттям після своєрідного зміїного «щеплення».

Щоб знайти в Хотіївці помешкання Любові Милейко, довелося перепитати кількох місцевих жителів про місце його знаходження. Коли ж знайшов і зайшов до подвір’я, то господарки вдома не застав – двері були замкнені. Довелося йти до людей, що живуть поряд, та питати, чи не знають вони, де може знаходитися їхня сусідка.

– А ми зараз їй подзвонимо й дізнаємося… - відповіла привітна жіночка з будиночка, що був навпроти, і набрала номер на мобільному. – Любов Іванівно, а Ви де зараз? Тут до Вас гості приїхали – біжіть зустрічайте… Та вона ось тут (вже мені, відклавши слухавку, говорить), недалечко – до Валентини Василівни часто навідується, бо журно їй самій у хаті. Зараз «прибіжить»…

Подякувавши, знов повертаюся до знайомої хвірточки. А моя знайома, бачу, вже поспішає вздовж сільської вулиці. Порівнявшись зі мною, привіталася й одразу ж до помешкання запросила.

- А Ви мене впізнали? – запитую вже в хаті, сідаючи на стільця.

- Так, - одказує й одразу ж прізвище моє згадала!

- Оце вирішив провідати Вас та поцікавитися, як Ви тут жиєте, хліб-сіль жуєте… - з примовок почав розмову. – Чи не воюєте більше з гадюччям?

- Ні, гадюк після того випадку більше не бачила, - відповідає. – Але вони в нас не перевелися! Он сусідка Олена Черніченко величеньку зміїну шкіру в себе на городі знайшла – полиняла якась, мабуть. А ще один сусід – Василь Остапенко, коли йшов до свого саду коня припинати, помітив одну здоровенну під яблунею, то й сокирою зарубав…

- Ого, та тут, виявляється, небезпека на кожному кроці чатує… Ви ж як себе почуваєте опісля того, як гадюка вжалила?

- Ой, здоров’я вже не те, - махнула рукою. – Тиск після того, як гадина вкусила, весь час «стрибає» - он «Каптопрес», «Енаприл», «Ліпразид» приймаю. Нога ж у мене ледь не до початку зими пухлою була – ніяк не відходила, коліно також довго синім було. Я вже й настоянкою каштана й гепариновою маззю витирала… Та все рівно ще інколи болить. А нашим лікарям, усім-усім, я дуже вдячна, що врятували, особливо ж – Василю Петровичу Ступницькому, який навіть у вихідні дні приходив, щоб дізнатися про моє самопочуття і до самої виписки не залишав мене без уваги – тримав усе під контролем.

- Пам’ятаю, коли Ви були в лікарні, то все переймалися, як же там без Вас і господарство і городина. Картоплю хоч вчасно викопали?

- І викопали й до ладу довели! Допомагали внуки Сергій та Валентина, зять Віктор, а сестра Віра аж із Сосниці приїздила. Навіть 4-річний правнучок Максим, Валин синок, «на підмогу» прибігав. Картопля не погана минулої осені вродила – десь півтори тони вже перебраної в погріб заховали. І зберігається, слава Богу, добре – не гниє. Помідорів повно народило – і на сік багато переробила, і так в банки назакатувала, і сестрі з собою ще дала. Кормові буряки на чотирьох сотих також добре вродили, як і пшениця на десяти сотках – комбайн з Чорнотичів жнивував тут по людських городах, то і я найняла, щоб обмолотив. А от огірки, коли вернулася, то вже всі жовпляками були. Та нічого страшного з того – хазяйству згодувала.

- І багато у Вас тоді «хазяйських голів» було?

- Двоє поросят – свинка й кабанчик, три десятки курей, два котики і сторож Шарик. Кабанчика закололи й продали ще в листопаді, бо треба ж було борги за лікування повіддавати, а свинку – вже перед Різдвом. Свіжину трохи родичам роздала, трохи в морозилку поклала, решту – в банки закрила. А зараз ще одну свинку тримаю – купила її п’ятинедільною за 700 грн якраз на Дмитра, десь кілограмів з десять була. Годую оце зараз картопелькою, бурячками, мучички підмішую, а курей – кукурудзою й пшеничкою. Он і на цей рік озимини на 10 сотках насіяла…

- Садок, бачу, у Вас гарний…

- Росте десять яблунь, дві груші, кілька слив. Родять по-різному, рік-на-рік не випадає.

- Тобто у Вас майже всі продукти харчування свої є, власного виробництва, можна сказати?

- Ну, можна й так вважати. Бо навіть хліб сама печу. Купую в магазині лише борошно, крупи, цукор, сіль. Ще дещо листоноша заносить. Хіба ж пенсії на все вистачить? Було 1234 грн., а тоді, правда, з Новим роком «привітали» – добавили ще 120 грн. Ну й субсидію оформили, так на дрова мені кошти виплатили, а за електроенергію зовсім нічого не сплачую – більше норми не «напалюю». Ото води наношу – добре, що колодязь у дворі, – піч та грубу протоплю та й варю собі то суп гороховий, то борщ з квасолею, також роблю вінегрет, а ще полюбляю печену картопельку їсти. Дров же у мене вистачає – купляла «метровку», а онук Сергій порізав бензопилою та порубав, спасибі, дай Бог йому здоров’ячка.



Андрай

Відредаговано: 23.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись