Осінній сон

Розмір шрифту: - +

Час шакалів. Петрович.

А ось і мій парк.
І чого мене сюди тягне? Киця казала, що я поривався чи щось знайти тут, чи когось зустріти. Але чи в цьому ключ? Чи є це справді важливим? 
Може я просто люблю ліс? А може мені  не парк був потрібен, а йшов я до метро?  Від об'єкту №2, де мене знайшли, найкоротша дорога до метро через парк.
В усякому разі сьогоднішній день можна вважати вдалим. Я вийшов на людей, які знають про останні пару місяців мого життя.  Думаю, вони зможуть розказати ще багато всяких деталей, що допоможуть в розкритті цієї тайни.

Отже, що я вже знаю?
Судячи з одягу, в якому мене знайшли,  бомжем я не був. Бомжі навіть влітку не ходять в одній футболці. В них принцип : "Все своє ношу з собою".
Але і якоюсь шишкою, знаменитістю не був, щоб моє зникнення викликало якийсь резонанс, пошуки.  
Залишається дуже широка множина варіантів. Для якихось логічних висновків замало інформації. Треба довіритись "пам'яті ніг", погуляти безцільно парком, може ноги кудись і виведуть. В барлогу ще рано. Заодно пляшок позбираю.

Але ноги водили мене доріжками парку, де ходять люди і кидають пляшки. Треба буде наступного разу вийти без мішка, щоб пам'ять останніх місяців не відволікала. Та й мало пляшок в парку зараз, в холодну пору року.
 Я вернуся "на дачу" і ліг відпочивати.

Хоча  встав я і прийшов на об'єкт №2 раніше, ніж вчора, Киця була вже тут. Моїх контейнерів, правда, не чіпала. Можливо лише тому, що зі своїми ще не розібралась. Після роботи, як і домовлялись, ми пішли на "Базу №1".

Підвал і справді був класний. Великий, теплий, розділений на кілька приміщень. Кабінка з душем,  матраци на дерев’яних підстілках, стіл, телевізор...
Але справжньою гордістю Петровича була його майстерня, що займала майже половину підвалу. Електричне освітлення,  деревообробні верстати, свердлильний станок, невеличкі токарний, і фрезерний, зварка, пайка, вакуумні насоси, купа якоїсь електроніки... Чому я звідси пішов у ту щурячу яму? 

Нюпа не було. Я помився, мені дали інший одяг, непогану куртку, і всадовили за стіл чаї ганяти. Хоча було й незручно, але відмовлятись я не став. Проголодався, та й давно вже, напевне, гарячого не пив.

Нічого нового до того, що розказала Киця, Петрович не добавив. Лише сказав, що то він відігнав шакалів, піднявши крик, а то б добили мене.

Петрович був десь мого віку, може трохи молодший. Середнього зросту, худорлявий і весь час чимсь зайнятий. За чаєм він розказав про себе.

До пенсії Петрович працював науковим співробітником в НДІ при великому заводі. Любив щось паяти, майструвати. Займався цим і на роботі і вдома, де зібрав непогану майстерню. Щось виносив з заводу, що купляв на базарі чи в магазинах, дещо замовляв з Китаю.
Вмів працювати на різних станках, володів технологіями різних видів пайки і зварки, багато станочків і сам робив. Для електроімпульсної, електрохімічної обробки, з програмним керуванням... 
Майстрував вакуумні установки для термічного, іонного чи плазмового напилення, робив високотемпературні вакуумні печі для експериментів...
Але любимим його заняттям була електроніка. Зокрема високовольтна. Багато часу  посвятив він розробці і експериментам з перетворювачами низької напруги в високу і навпаки, високовольтним електростатичним і електродинамічним двигунам. І мав в цьому цікаві досягнення. 
Займався також розробкою і виготовленням тонкоплівкових сонячних батарей. Напиляв на майларову плівку аморфний кремній, прозорі провідники з окислів індію і олова, експериментував з поліацетиленовими напівпровідними плівками...

Була в нього мрія - всепогодна сонячна електростанція. Сонце в наших краях рідкість, особливо зимою, коли енергії особливо треба. Тож сонячні батареї не ефективні. Але варто їх підняти на кілька кілометрів, щоб були вище хмар і тоді сонце є кожен день без винятку.
Ідея проста. Запускаємо на висоту кількох кілометрів повітряну кулю, наповнену гелієм чи воднем, оболонка якої є тонкоплівковою сонячною батареєю.
Великий струм низької напруги від цієї батареї перетворюємо в маленький струм високої напруги, в кілька десятків кіловольт, і по тонесеньких провідниках подаємо на землю. Якщо взяти провідники з фосфористої бронзи, покритої сріблом, чи й мідні в кевларовій оболонці, то вони будуть достатньо міцні, електропровідні і легкі, щоб куля могла їх підняти і передати не менше 90% виробленої потужності.

Але тут почалась україно-російська війна 2014 року і Петрович переключився на розробку військових технологій.
На основі своїх високовольтних напрацювань він зробив дрон на електростатичних двигунах. Висока напруга для нього подавалась з землі через тоненькі  провідники. Дрон міг підніматись на висоту до двох кілометрів, міг цілодобово висіти чи маневрувати, виконувати функції спостережного пункту.
Сигнали керування дроном і високочастотний сигнал від камери передавався по цих же провідниках, виконаних в вигляді полоскової лінії. Тож перехопити керування дроном чи заглушити його передачі ворог не міг.
А враховуючи позиційний, окопний характер війни, де сторони розташовувались на відстані кілометра чи й кількох сотень метрів одна від одної, радіус дії в два кілометри був достатнім для контролю передової. Дрон міг попередити про маневри противника, керувати вогнем артилерії, підсвічувати інфрачервоним лазером цілі для мінометних мін з самонаведенням. Розкидати радіо-маячки.

Але дроном інтереси Петровича не обмежувались. Розробив він також кілька типів головок наведення для мінометних мін, які просто вкручувались замість стандартних підривників і дозволяли керувати польотом міни. Головку лазерного наведення з дрона, самонаведення на підсвічену дроном ціль, самонаведення на радіо-маячки. Гордістю Петровича була його головка оптичного самонаведення, де ціль треба було лише вказати, а далі головка вже сама скеровувала міну на ціль навіть якщо та рухалась.



Анатоль

#493 в Фантастика
#1071 в Різне

У тексті є: сон, студент, бомж

Відредаговано: 26.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись