Особливості магічного навчання

Розмір шрифту: - +

Розділ 4. «Проблиски розуміння»

Темрява тривала недовго. Через лічені секунди ми опинилися посеред просторої вітальні, залитої денним світлом.

Кімната була абсолютно кругла й без дверей, з чого я зробила висновок, що ми зараз у вежі. Широкі вікна займали всі стіни, відкриваючи чарівний краєвид на вершини гір та хмари. З меблів у кімнаті були тільки ванільного кольору диван і низенький скляний столик. На підлозі, повністю заповнивши простір, лежав пухнастий білосніжний килим з довжелезним м’якеньким ворсом. Ноги у ньому тонули аж по щиколотки. Одразу захотілося роззутися й відчути його босими ногами.

Розглядаючи таку чудесну кімнату, я не зразу помітила, що все ще стою в обіймах Ярика. Але як тільки ця думка досягла мозку, я різко відсахнулася, наче обпікшись. Не хотілося створювати незручну ситуацію. А то раптом він подумає, що я не байдужа до нього. А це насправді не так… тобто ні, це так, але він про це не повинен знати.

Ярик після такого красномовного жесту явно здивувався, але ніяк не прокоментував. Натомість спокійно сказав:

– Сідай, насолоджуйся краєвидом, я зараз потурбуюся про напої. Ти чого хочеш? Чай, каву, сік, гарячий шоколад? Щось інше?

– Шоколад, будь ласка, – потупила очі я.

 Здається, мої щоки почали палати від сорому.

– Гаразд, – кивнув він і раптом наче розчинився в повітрі.

Нарешті я змогла спокійно видихнути. Адже увесь цей час, поки знаходилася поруч із золотоволосим ангелом, відчувала себе жахливо незграбною. А це не надто приємне почуття для дорослої дівчини. Зате тепер можу розслабитися і сміливо зняти черевики. А то якось незручно ходити взутою по тому, на чому можна лежати.

Недовго думаючи, я це і зробила. Після чого з насолодою всілася просто на килим, якнайближче до вікна. Та, на жаль, через густі хмари роздивитися територію університету виявилося непосильним завданням.

Через кілька хвилин повернувся Ярик з двома паруючими чашками у руках.

– Я теж практично ніколи не сідаю на диван, – усміхнувся він і присів поруч, – тримай, – подав він мій напій.

Я обережно взяла чашку, вдихнула густий шоколадний аромат. Приємно.

– Мабуть, тобі цікаво, чому ми сюди прийшли?

– Так, – тихенько відповіла я, надпиваючи солодкий наркотик.

– Все просто. Хтось повинен відповісти на твої запитання й допомогти освоїти магію. Даниїл надто зайнятий для цього, а я можу викроїти годинку-другу кілька разів на тиждень спеціально для тебе, – підморгнув він. – Але давай для початку я тобі розкажу трішки про себе. Мене звати Ярик Ясноликий. Я – проректор і разом з братом засновник цього університету.

– Ого, – не витримала я. – І ви збираєтеся допомагати якійсь там мені?

– А що в цьому дивного, Злато? – здивувався чоловік. – В перспективі, ти – сильний бойовий маг, а такі зараз потрібні магічному суспільству. Тим паче, ти опинилася в такій ситуації, що без знань просто пропадеш.

– Що є, то є – погодилася я і, вже посміливішавши, додала. – Розкажіть, будь ласка, про університет, а то навколо стільки всього дивного.

– Запросто, – запустив долоню у свою шевелюру Ярик і замріявся. – Замок, в якому знаходиться університет, називається «Замком Вічності». Це наш з Даниїлом родовий маєток. Споруда древня настільки, що ніхто точно не може сказати скільки йому років. Але про що можна говорити точно, так це те, що в ньому є багато прихованих чарів та секретів, – на кілька митей він замовк, так наче пригадав дещо дуже приємне, але скоро продовжив. – У замку живуть не тільки студенти й викладачі, – почувши це, я одразу нашорошила вуха. – Тут знайшли роботу багато різних магічних істот. Наприклад, гноми. Дехто працює прислугою, дехто на кухні. Також у нас є троє домовиків. Кожен з них відповідає за певну частину замку. Пані Фертя Лютик господарює в жіночому крилі. Її чоловік Прокіп – у чоловічому. А як звати головну домовиху навіть я не знаю, бо жодного разу її не бачив. Але повинен тобі сказати, що цих домовиків ти, скоріше за все, ніколи не побачиш. Хіба що вже скоїш щось зовсім жахливе. Не люблять вони публічності – такий вже народ. Ось таке… А ще у підвалі, де здебільшого проходять пари в некромантів, є багато привидів. Ввечері та вночі їм дозволено переміщатися, куди завгодно, тому не налякайся, якщо їх побачиш. А ще трішки далі, в лісі, є конюшні з пегасами та ще деякими чарівними тваринами. Так... – задумався він. – Тепер, мабуть, перейдемо до магії. Дуже багато аудиторій і залів є зачарованими. Наприклад, клас, у якому в тебе проходила перша пара. На нього накладені особливі часові чари, які дають змогу проводити на занятті вдвічі більше часу. Тобто, поки у всіх інших пройде тільки одна пара, в аудиторії Часу – аж дві.

– А звідки ви знаєте, де у мене проходила перша пара? – одразу запитала я, з острахом очікуючи відповіді.

Ярик гучно засміявся та по-дружньому поплескав по плечі.

– Все ще хвилюєшся через ранковий інцидент? – сміючись, запитав він.

Від згадки про той самий інцидент я здригнулася й безпомічно втупилася у свої долоні.

– Ще б пак, – ледь чутно прошелестів мій голос.

– А дарма. З Бенедиктом я поговорив, пояснив ситуацію, тому можеш не боятися. Тепер на парах в тебе є тільки одне надважливе завдання: спостерігати та намагатися зрозуміти. Усім іншим будеш займатися зі мною, – наголосив він. – Так, тепер я забув, про що хотів розповісти... Мм... Може в тебе є якісь запитання?

– Звісно! – одразу відповіла я. Після того, як дізналася, що з професором Холодним все налагодилося, з душі наче камінь упав. – Розкажіть, будь ласка, про їдальню. Там так гарно, аж дух перехоплює!

– О, трапезний зал! Абсолютно унікальний магічний об’єкт. Якщо бути точним, то він навіть знаходиться не у замку, а в якомусь штучно створеному паралельному вимірі. Дерева, які там ростуть, називаються часовиками. Вони відокремленої свідомості не мають, зате вщерть наповнені магічною енергією. А зміна пори року – їхня особливість. В першій половині дня дерева перебувають у літі, другу половину – в осені. Ввечері – у зимі, а певну частину ночі – у весні. І так відбувається щодня, з року в рік.



Вікторія Задорська

Відредаговано: 06.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись