Особливості магічного навчання

Розмір шрифту: - +

Розділ 8. «Шпигунка мимоволі»

Суша зустріла мене пекучим морозом, пронизливим вітром і сутінками. В замку вікна світилися лиш де-не-де, тому було зрозуміло, що вже перевалило за північ. Це мене не тішило, а ще більше мене не тішило те, що навколо нікого не було. Ніякого сліду ні магістра, ні жодної живої душі. Доплавалася, рибко.

Щоб не замерзнути насмерть, я почала тупцяти ногами й гарячково придумувати вихід із ситуації. По-перше, потрібно терміново повертатися в кімнату. Але як це зробити? Переміщатися – не вмію, горлати-кликати Ярика якось соромно, та й не факт, що це б допомогло.

По-друге, дороги назад теж не знаю, та й стежок навколо нема. Лише високі кучугури снігу. Можливо, варто покликати Майорану й попросити нехай зробить ще один портал. Але це якось несерйозно. Ми так гарно, по-дружньому, розпрощалися, і якщо потурбую її через якусь дурницю, то вона вирішить, що я геть безпорадна. Тому треба брати ноги в руки й чимчикувати до замку. Якщо йти по колу, то, рано чи пізно, знайду хоч якийсь вхід.

Зібравшись із думками й затуляючись від грізної завірюхи, я поволі попростувала до замку. Холодне осіннє взуття, попри все моє бажання швиденько перебігти достатньо невеликий відрізок території, не дозволяло мені це зробити. Черевички швидко промокли, в них напхалося снігу, було слизько й неприємно.

А якби я побігла, то обов’язково б упала, розбила собі голову і знепритомніла. Від холоду точно б померла, а моє тіло знайшли б аж наступного навчального року, коли прийшов би час змінювати пору.

 Відчуваючи настільки безрадісні перспективи, я доволі обережно продовжувала крокувати вперед. Коли нарешті добралася до замку, то полегшено зітхнула. Під стіною вилася розчищена стежка, яка очевидно вела до центрального входу. Тепер справа пішла значно швидше. Я, ледь не підстрибуючи, рушила по доріжці й уже через якихось п’ять хвилин стояла перед головними воротами.

І от уже вдруге мені довелося глибоко замислитися. Ручки на дверях не було, а самі по собі, як це було раніше, вони чомусь не відчинялися. Очевидно, в університеті комендантська година. Я спробувала штовхнути двері, постукати у них, але нічого не подіяло. А холодно було не на жарт – пальці від морозу почервоніли й застигли, як справжні бурульки.

Раптом у голові яскраво промайнув спогад про мою першу прогулянку замком, коли я йшла з ректором. Тоді ми зайшли не центральним входом, а боковим. Я, швиденько звернувши праворуч, побачила сходи і двері, що вели на другий поверх. Ручка тут була. І вона, на моє превелике щастя, піддалася і впустила в теплі обійми найкращого у світі магічного університету.

Кілька хвилин я продовжувала стояти, як вкопана, і з насолодою вбирала розкішне двадцятиградусне повітря. Мені стало настільки хороше та комфортно, що я могла б тут-таки розлягтися й заснути. Але десь там у кімнаті, мабуть, хвилюються мої подруги. Тому треба якнайшвидше до них повернутися.

Знявши мокре взуття, я почалапала вперед. Навколо було порожньо й тихо, а на стінах мирно палахкотіли свічки. Дороги я не знала, та все ж кудись ішла. Головне вийти до сходів – там буде легше зорієнтуватися. З цими думками я минала різні зали й переходи.

Я йшла, але нічого, крім відтінку гобеленів, навколо не змінювалося: ні сходів, ні знайомих кабінетів. Вже через півгодини мій позитивний настрій почав танути, а роздратування – рости. Врешті-решт якісь древні магічні боги почули мої мовчазні молитви, й у кінці коридору я почула гучні голоси.

Я повернула туди, сподіваючись, що добрі люди проведуть мене до гуртожитку, або хоча б підкажуть правильну дорогу. Підійшовши ще ближче, зрозуміла, чому так добре було їх чутно. По-перше, у кімнаті по-справжньому сварилися, по-друге, двері були злегка прочинені, і, по-третє, там знаходився мій улюблений ректор, чий тембр я б упізнала і з тисячі голосів.

– Ти туди відправишся негайно, і це не обговорюється, – роздратовано крикнув ректор Темноликий.

– Не розумію причин, чому б це не міг зробити ти, – загрозливо процідив Ярик.

Тепер стало зрозуміло, чому він покинув мене напризволяще та ще й нічого не повідомив. На цьому етапі розмови мені слід було пройти повз. Проте жіноча цікавість – страшна річ. Саме тому, роззирнувшись і напримітивши ходи для швидкого відступу, я ближче присунулася до шпаринки.

– Тому що я, як ніколи, потрібен університету та Світлотіні. Чи, може, тобі хочеться самому розбиратися з урядовцями та їхніми перевірками?

– Ні, не хочеться, – процідив мій дорогий проректор.

– Чи, можливо, у тебе тут є якийсь особистий інтерес в університеті? І саме через нього, а точніше – неї, ти так не хочеш їхати у відрядження?

– Якщо він і є, то тебе це не стосується, – різко гаркнув золотоволосий чаклун.

– Все, що відбувається в університеті, напряму стосується мене. Особливо, коли справа доходить до не зовсім звичайних студентів. Май на увазі: якщо з дівчинкою щось трапиться – ти про це добряче пожалкуєш. А тепер до справи, – вже спокійніше заговорив ректор. – Ти зрозумій: те, про що ми сьогодні дізналися, повинно було коли-небудь повторитися. Мир не міг бути вічним. Вурдалаки – це тільки початок.

– Я розумію, але невже нема в тебе когось іншого, хто б міг цим усім зайнятися? – Ярику явно не хотілося кудись їхати, проте його опонент був надто впертим.

– Це повинна зробити людина, якій я довіряю, брате, – наголосив на останньому слові Темноликий. – І ще, зроби все абсолютно таємно. Якщо суспільство дізнається, то почнеться справжня катастрофа. Батьки у паніці позабирають студентів, ми залишимося без необхідних ресурсів. Ти залишишся без матеріалу для дослідів.

– Що ти маєш на увазі?.. – невпевнено запитав Ярик.

– А ти думав, я не знаю про твої експерименти? – здивувався ректор.

– Думав, не знаєш, – сердито буркнув чоловік.

– Ще раз наголошую: це – мій університет, і тут я знаю все і про всіх. У тебе нема вибору. Якщо не захочеш їхати, то я знайду спосіб примусити тебе. То що обираєш?



Вікторія Задорська

Відредаговано: 06.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись