Особливості магічного навчання

Розмір шрифту: - +

Розділ 15. «Пророцтво»

Надворі було темно. Але не просто темно, наче літньої місячної ночі, під час якої кортить поплавати у річці. А темно, наче хтось навмисно прибрав усе світло, щоб приховати сліди якогось кривавого злочину.

Загалом, від цієї вулиці складалося гнітюче враження. Незрозумілі перехожі були більше схожі на тіні, аніж на справжніх людей.  Величезні будинки хижо світилися і мали геть негостинний вигляд. А ще було холодно й дуже вітряно.

Попрощатися з дівчатами я не встигла, бо Адам крокував надто швидко, тому мені доводилося за ним майже бігти. Накидка сягала мені до п'ят і дуже заважала вільно рухатися. Через це я почала дратуватися.

– Ти не можеш повільніше йти? – прошепотіла я до хлопця. – І припини так сильно стискати мою руку, а то будеш лікувати перелом.

– Потерпиш, – так само пошепки відповів Адам, навіть не повернувши до мене своєї царської голови.

– Ні, не потерплю, – сердито буркнула я, намагаючись висмикнути руку.

– Злато, опануй себе, – простогнав маг і, зупинившись, міцно взяв мене за плечі. – Так та тебе діє це місце. Воно в кожному пробуджує негатив. Просто спробуй боротися з ним.

– Це не так легко! Особливо, коли тебе усюди тягнуть, наче іграшку, та ще й поважають не більше, ніж надокучливу муху, – вже не так невдоволено пробурмотіла я.

– Я постараюся йти повільніше, – стиснувши зуби, процідив хлопець. – Але пам'ятай про те, що нам потрібно якомога швидше все зробити й повернутися в більше безпечне місце. О’кей?

– О’кей, – кивнула я, відчуваючи сум'яття та збентеження.

І чого я так на нього накинулася? Це ж справді на мене зовсім не схоже.

Далі ми продовжили шлях трішки повільніше. Не скажу, що дратуватись я почала менше, але намагалася не зациклюватися на негативних емоціях. Справді, це місто кошмарів погано впливало на мою позитивну енергетику.

– А що ти сказав тому громилі? – зацікавлено запитала я, намагаючись зав'язати хоч якусь розмову.

– Відповідь тобі не сподобається, – одразу попередив мене Адам.

– Байдуже, – відмахнулася я, думаючи, що ж він міг такого наплести.

– Я сказав, що ви мої повії, і я вас везу продавати в бордель, – широко усміхнувся хлопець, краєм ока спостерігаючи за моєю реакцією.

Я була ошелешена, тому кільки хвилин очманіло кліпала очима, намагаючись перетравити інформацію. Але врешті якось опанувала себе. Сховавши кудись глибоко своє обурення, я максимально спокійно запитала:

– А що, у вас тут і борделі є?

– Аякже, куди ж без них, – байдуже стенув плечима Адам.

– А що ще є у цьому місці? – спробувала я перевести тему в інше русло.

– Багато такого, про що тобі не потрібно знати, – сказав, як відрізав, юнак.

– Та розкажи мені, – заканючила я, наче маленька дівчинка. – Знання – це найнадійніший спосіб захиститися. Ти ж сам так казав!

– Добре, як хочеш. Але також знання – це те, через що вбивають ось таких невинних чародійок, як ти. То що, я тебе не переконав?

– Ні, – вперто відповіла я.

– Гаразд. Місто тіней – це вулиця, на якій розташоване все те, що забороняється законом. Тут можна найняти вбивцю, тут можна купити інгредієнти до різних смертельних отрут. Тут відбуваються зради, вбивства, різні темні справи. Саме звідси почалася діяльність Ковену Правдивих і подейкують, що вони досі продовжують тут збиратися.

– Ковен Правдивих? Що це таке? Я вже колись чула назву, але не пригадую де, – перебила його я, копаючись у нетрях своєї пам'яті.

– Ну, дивно, що ви про це ще не вчили, – здивувався Адам. – Якщо коротко, то це маги, які ненавидять усіх незрячих і прагнуть їх знищити. Свого часу проти них тривала війна, дехто був вбитий, дехто посаджений у в'язницю, а декого досі розшукують.

– А що саме вони робили? – одразу поцікавилась я.

Все-таки Адам не так часто буває говірким, тому варто ловити момент.

– Сіяли смуту серед незрячих народів, насилали різні хвороби, отруювали ріки. Різне робили.

– Зрозуміло, – поважно кивнула я, думаючи про те, яка ж могутня сила ця магія і якою вона може бути небезпечною у неправильних руках. – До речі, а чому, якщо ця вулиця настільки протизаконна, то її дотепер не зачинили й не знищили?

– Тому що самій владі це буде невигідно. Чорною магією ніхто не користується привселюдно. Але у своїх темних підвалах і найдобріший у світі маг може творити все, що йому забажається. І до речі, досить розмов, бо ми вже прийшли, – зупинився хлопець, поруч з широкими сходами, що вели до крамниці під назвою «Антикваріат пана Петраковича».

– Мені, як завжди, мовчати? – іронічно запитала я, розглядаючи витіюваті поручні.

– Будемо діяти по ситуації, – відповів хлопець і, піднявшись сходами, наче справжній джентльмен, відчинив двері, пропускаючи мене всередину.

Я швиденько ввійшла, відчувши дивну вібрацію одразу за порогом.

– Захисна пентаграма, – промовив чийсь глухий та хрипкий голос.

Я нічого не відповіла, намагаючись угледіти, хто ж це до мене щойно говорив. У кімнаті було дуже темно, і десь у глибині світилася одна настільна лампа.

Тільки-но мої очі звикли до цієї темряви, я помітила, що біля лампи у великому м'якому кріслі сидить якийсь сухенький старий дідусь. Він тримав у руках грубезний шкіряний фоліант і уважно щось вичитував.

– Якщо ви не проти, то я увімкну світло, – промовив Адам, зачиняючи за мною двері й відходячи кудись праворуч.

– Даниїле, хлопчику мій! Невже це ти? – вразився голос, після чого одразу гучно закашлявся.

– Так, це я, – відповів Адам чи то Даниїл, вмикаючи світильники.

Як тільки м'яке коричневе світло заповнило кімнату, я одразу заворожено завмерла. Усе приміщення було закладене численними предметами побуту: різними шафами, тумбами, комодами, столами, стільцями, свічниками, вазами, дзеркалами та ще багато-багато іншим. І кожен з цих предметів був справжнім витвором мистецтва. Оригінальним та ні на що не схожим. Закладаюся, що навіть найменша дрібниця з усього цього багатства коштувала б цілий статок.



Вікторія Задорська

Відредаговано: 06.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись