Особливості магічного навчання

Розмір шрифту: - +

Розділ 17. «Змія, пригріта на грудях»

В кишені щось пульсувало і змушувало прийти до тями. Але я цього не хотіла. Темрява і забуття – ось чого бажало понівечене серце.

Та всупереч моїм бажанням тіло прокидалося. В голові потворною багатоголосою луною звучав жіночий голос, і маячіли руки, що штовхають вперед.

Одночасно зі здатністю думати прийшла здатність відчувати. Біль, тягучий і нестерпний, прокотився тілом, найглибше вгризаючись в ноги та спину. Злегка поворушивши пальцями і зрозумівши, що з ними все нормально, я поволі просунула їх до кишені й намацала там амулети, які поспіхом схопила, коли відправлялася на вірну смерть.

– Це тобі не знадобиться, – почувся той самий зрадливий голос, і я відчула, як чиїсь пальці забирають мою знахідку.

Цілком можливо, що саме через ці брязкальця я все ще була жива.

– А вона швидше регенерує, ніж я очікував, – промовив Ярик і, підійшовши до мене, начепив щось важке на руки й ноги.

Я все ще не розплющувала очі. Не хотіла бачити те, що побачу. Пролежала ще кілька хвилин, прислухаючись до свого болю, звикаючи до нього. А потім, зрозумівши, що від правди не втекти, поволі розліпила припухлі повіки.

Спершу подумала, що мені це просто не вдалося. Адже було темно, зовсім так само, як і з заплющеними очима. Але, коли звикла, то почала розрізняти аркові склепіння та якусь ліпнину.

 Стеля була абсолютно чорна, темніша від будь-якого іншого чорного кольору. Здавалося, що ця темнота сама по собі поглинає будь-які інші кольори.

Повернувши голову праворуч, побачила дві фігури, що схилилися ще над якимсь тілом, теж закутим в кайдани. Подумки заблагала, щоб вони не розверталися. Щоб я не побачила їхніх облич. Але, наче почувши мої думки, фігури піднялися і дивовижно синхронно глянули в мій бік.

Лице Соні було таким, як завжди, і водночас зовсім не таким. Неймовірно прекрасні та ніжні риси під червоним приглушеним освітленням загострювались до невпізнанності, відкидаючи похмурі тіні. Колись завжди привітно усміхнений рот був зневажливо скривлений. В очах, де колись ховалися сонячні зайчики, тепер іскрилися лихі вогники. Її волосся теж наче потьмянішало і скидалося на кубло отруйних зміюк.

Одягнена вона була цілком інакше: замість зручного та елегантного одягу її струнку фігуру обтягувала готична чорно-бордова сукня з тугим корсетом, глибоким декольте та численними зав’язками.

Ярик був загалом такий, як завжди. Неймовірно прекрасний, але неймовірно злий. Тільки от світлих тонів у його вбранні теж значно поменшало. Атлетичне тіло тепер було загорнене в чорний плащ з металевою застібкою.

– Моє сонечко прокинулось, – усміхнулася Соня, поволі підходячи до мене.

Вона присіла й почала ніжно гладити мене по голові, наче я була її немовлям.

– Забери руки, – ледь вимовила я, розтуливши пересохлі губи.

– А манери так і не з’явилися, – десь вдалині прогуркотів голос Ярика. – Провчи її, люба, а я займуся іншими. Часу залишилося зовсім мало.

– Добре, тату, – прошепотіла дівчина і, провівши кінчиком пальця по моїй щоці, зацідила такого ляпаса, що моя голова відкинулася на холодну підлогу, а з губи покотилася цівка крові.

Не знаю, що запекло мене більше: її удар чи її відповідь.

– Тату?! – прошепотіла я, відчуваючи солоний присмак на кінчику язика.

– А ти що думала, що та баєчка, яку я всім розповіла – правда? – гучно розсміялася дівчина і, розвернувши моє тіло так, щоб я прийняла сидяче положення, вмостилася поруч.

В голові одразу сильно запаморочилося і переді мною закружляло одночасно кілька Сонь.

– Мила наївна Злата – найулюбленіша лялька у моєму майстерно зробленому театрі, – заговорила вона і, підібравши пальцем кров з мого обличчя, фанатично на неї поглянула. – Такий безцінний дар – в абсолютно огидній оболонці.

Після цих слів, Сонь почало меншати, поки не залишилася тільки одна. А я нарешті змогла побачити, де перебуваю.

Окрім абсолютно чорної стелі тут були так само чорні кам’яні стіни з канделябрами, що світилися незатишним багряним світлом. Вдалині височів поміст, в центрі якого хлюпала вода, більше схожа на смолу. А у різних кутках цього похмурого залу лежали закуті ще якісь люди.

Не знаю, були вони вже мертві чи просто непритомні. Усвідомивши, що є не єдиною полонянкою, одразу почала шукати поглядом серед скручених фігурок руду шевелюру Жоржетти.

– Її тут немає, – одразу здогадалася Соня.

– Ах ти ж, стерво, – гаркнула я, відчуваючи свою абсолютну безпорадність.

Так хотілося взяти її підле лице і бити ним об цю вогку холодну підлогу. Скільки задоволення я б зараз отримала від цього кривавого місива!

– Як ти могла так з нами вчинити?

– Нічого особистого, люба, – спокійно промовила дівчина, відкидаючи волосся з мого обличчя. – Просто звичайні родинні справи.

– Стільки часу ти вдавала щиру подругу. Допомагала. Співчувала. Втішала. Та ж це ти переконала нас шукати Жожо! Це все зробила ти.

– Так, я, – сказала підла зміюка і, піднявшись, почали дефілювати залою, наче подіумом. – Тільки поглянь, яка з мене чудова актриса. Поглянь, що я зробила з усіма вами. Мої любі лялечки, – розсміялася вона і, на мить зупинившись, додала. – До речі, звати мене не Соня, а Селестія. Можеш казати Селена, поки ще жива.

– Ну, не приємно познайомитися, Селено, – сказала я, відчуваючи, як від люті у мене починають тремтіти руки.

– Байдуже, – сказала моя колишня подруга і, вичаклувавши з повітря розкішний стілець, зручно всілася на нього.

Побачивши чари, я одразу згадала, що не є просто безпомічною людиною. Я – бойовий маг.

Тому, злегка піднявши руку, спробувала викликати фаєрбол. Але фаєрбол чомусь не виникав. Очевидно, після падіння у мене вичерпалися сили. Ну, але ж на побутову магію вони точно мали б залишитися, тому я дала наказ стільцю добряче вгатити Селену по її божевільній довбешці. Але знову мене спіткав провал. Стілець не слухався.

– Навіть не намагайся, – промовила Селена, ліниво спостерігаючи за моїми марними магічними спробами. – Ти не просто так в цих кайданах. Вони повністю нейтралізують будь-яку магію. Це особистий винахід мого діда.



Вікторія Задорська

Відредаговано: 06.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись