Останній апостол

Розмір шрифту: - +

Повний текст

 

Володимир Сіверський

ОСТАННІЙ АПОСТОЛ
 

Драма на 3 дії













 

Дійові особи:
Йосеф бен Маттафія, 30 років, командуючий юдейським гарнізоном
Натан, 37 років, охоронець Йосефа
Марія, 22 роки, колишня повія
Яків, 28 років, повстанець
Саул, 46 років, повстанець
Іоанн, 39 років, повстанець
Юда, 33 роки, повстанець
Міхей, 29 років, повстанець
Давид, 18 років, повстанець
Ефраїм, 24 роки, повстанець
Соломон, 38 років, повстанець
Єремія, 27 років, повстанець
Анан, 24 роки, повстанець
Єзекія, 35 років, повстанець
Никанор, 34 роки, представник Веспасіана, старий друг Йосефа
Публій, 29 років, римський центуріон
Павлін, 39 років, римський трибун
Галлікан, 41 рік, римський трибун
Ісус, мандрівний проповідник

Події відбуваються у фортеці Йотапата, в Галілеї, у червні 67 року Нової ери


 

ДІЯ I
Сцена 1
Велика кам'яна цистерна для збору дощової води. На підлозі де-не-де розкидане каміння. Посередині у широкому кам'яному колі залишилось трохи води, фактично маленьке озерце. У приміщенні напівтемно, лише зверху через отвір потрапляє сонячне світло, та з кількох пробитих у скелі вікон плинуть тонесенькі сонячні струмені. З обох боків кам’яної цистерни видно невеликі входи до таємних печер, прорубаних у стіні.
Десь нагорі чується гамір, крики, дзвін зброї, стогін поранених, зойки та хрипи вмираючих, радісні вигуки переможців «Слава імператору!», завзятті вигуки переможених: «З нами Бог!». Зненацька зверху до печери опускаються дві довгі плетені драбини. По ним один по одному починають спускатися чоловіки. Усі одягнені у військові обладунки та мають при собі зброю, переважно мечі. Декотрі мають списи та луки, щити. Зверху чоловіки скидають донизу різний крам: міхи для води, теплий одяг, лантухи з харчами, зброю.

ЯКІВ: Швидше! Бо римляни вже надходять.
ЄРЕМІЯ: Та куди вже швидше.
ЯКІВ: Обережно. Я кидаю лантухи з харчами. (кидає вниз кілька лантухів, лізе слідом)
НАТАН: Давай!
МИХЕЙ: Я прихопив теплі плащі. Ось! Тримайте.(кидає донизу)
САУЛ: То добре.
ЙОСЕФ: Допоможіть Ефраїму. Він поранений.
ЮДА: Я допоможу. Ефраїме, тримайся за мене. (підтримує пораненого товариша)
ІОАНН: Давай, я прив’яжу до нього линву. Так буде легше. (прив’язує Ефраїму до поясу линву, яку сам тримає, поки товариш спускається донизу)

Чоловіки починають повільно спускатися по драбинах, Юда підтримує товариша. Інші юдеї скидають донизу лантухи зі своїми особистими речами.

ЄЗЕКІЯ: Тримайте стріли! Я кидаю. (кидає донизу)
ЄРЕМІЯ: Я прихопив вовняні ковдри. Будуть в нагоді. Тримай! (кидає униз ковдри, після чого лізе драбиною)
СОЛОМОН: Ось! Корзина з фруктами. Приймай унизу! (починає опускати донизу корзину, потім спускається й сам)
ЙОСЕФ: Не забудьте скинути драбини, щоби їх не помітили вороги.

Чоловіки один по одному спускаються донизу. Допомагають пораненому Ефраїму підійти до стіни і сісти долі. Вони ховають скинуті речі до печер, аби зверху не було видно. Двоє останніх заходяться розхитувати драбини, щоби скинути їх додолу. Зрештою залізні гаки зіскакують з краю цистерни і зі дзвоном падають долі. Чоловіки швидко скручують мотузяні драбини і складають її до стіни. Вони починають облаштовувати собі закутки для ночівлі. Хтось ходить по цистерні, уважно розглядає її зсередини, намагаючись знайти вихід. Інші сторожко дослухаються до того що відбувається нагорі. Там поволі стихає гамір. Вигуків стає все менше, стогони поранених ущухають, брязкіт та дзвін зброї теж. Фортеця впала, її захисників вирізано або ж узято до полону.

ДАВИД: Тут є вода!
ЄРЕМІЯ: Так. Трохи є.
ДАВИД: Тоді протримаємося.
САУЛ: Ага. За Божої допомоги. Якщо нас тут раніше не знайдуть.
СОЛОМОН: Не знайдуть. Зверху цистерна має широкий комірець, тож нас не помітять. А сюди легіонери навряд чи поткнуться.
ЯКІВ: А раптом?
ІОАНН: Тоді дамо їм тут бій. Я до рук язичників живим не дамся. Не хочу здихати на хресті ніби нікчемний раб. Краще загинути з мечем у руках – швидко і без особливих страждань. Та й не полізуть вони сюди. Висячі на кодолі битися не зручно. Хіба дощі підуть, тоді потопимось тут усі. Але до осінніх дощів далеко. Протримаємось.
ДАВИД: У нас замало харчів. На скільки їх вистачить? На тиждень? Два? А потім що?
МИХЕЙ: А тоді піднімемося нагору і здобудемо харч у язичників. Або загинемо.
ЙОСЕФ: Римляни можуть нас звідси викурити.
СОЛОМОН: (злякано) Що?
ЙОСЕФ: Я кажу, що римляни можуть нас звідси викурити, якщо знайдуть. Накидають запаленого хмизу, і тоді ми усі або подушимося, або ж будемо змушені здатися на їхню милість.
ЮДА: А ти все знаєш, так?
ЙОСЕФ: Передбачаю, що таке може трапитися. Якщо вони нас тут викриють, то навряд чи схочуть ризикувати життям своїх воїнів. Вони якщо кого і шукатимуть, то мене. Я їм потрібен. Живий чи мертвий. Для тріумфу чи задля показової страти.
ЮДА: Хе! Передбачає він. Усі твої передбачення он до чого призвели – сидимо тепер тут, чекаємо повільної смерті.
ЙОСЕФ: А хіба я не передбачав, що ми довго не втримаємося? Хіба не передрікав вам, що ми триматимемося 47 днів? Допомоги з Єрусалима катма! Запасів води і їжі у фортеці обмаль. Багато поранених. Люди втомлені. Римська потуга – самі бачили яка. То що ми могли вдіяти проти їхніх облогових машин, проти таранів, башт?.. Що?!
ЮДА: Та якби ти не змарнував час і добре підготував би фортеці до оборони, все було б добре. Де ти був цілий місяць після Хануки?
ЙОСЕФ: (трохи спантеличено) Де був? Об’їжджав Галілею, відвідував міста та села, домовлявся про взаємодопомогу…
ЮДА: Брешеш! Ти їздив десь у власних справах, замість того, аби потурбуватися про укріплення міст і забезпечення їх усім необхідним. Навіть великої охорони із собою не узяв, аби не було свідків. Ти просто змарнував час. (до Натана) Натане, ти увесь час перебуваєш біля Йосефа. Де він був майже місяць?
НАТАН: (трохи спантеличено) Ну… Ну так… Ми їздили по селах та містах… Йосеф зустрічався з архонтами та старійшинами… Розмовляв…
ЮДА: Розмовляв він… Ось до чого твої розмови призвели. Фортецю здали і сидимо тепер як миші у норі.
НАТАН: Ми добре боронилися, нічого скиглити. Ми зробили все що могли. Ніхто стільки б не протримався як ми – 47 днів. Майже сім седмиць. Господь нам чимало посприяв, будьмо Йому вдячні. На відміну від центральної влади. А Йосеф був мудрим воєначальником. Тож напевне заслуговує на нашу повагу.
ЮДА: Пхе! Повагу. Якби ми утримали фортецю, тоді – так. А нас переможено, загнано у пастку, товаришів взято до полону чи знищено... То про яку повагу мова?
НАТАН: Та якби не Йосеф, зі своєю винахідливістю, ми б і тижня не протрималися б...
ЮДА: Винахідливістю?
ЙОСЕФ: Годі вам! Я не потребую ні виявів поваги, ані захисту. Якщо комусь до вподоби мене ображати і принижувати – нехай. Можливо, у нашому нинішньому стані то єдиний спосіб втихомирити роз'ятрену війною та болем душу і отримати бажаний спокій. Хай там як, проте я не маю чим дорікнути собі. Ви усі свідки і Господь наш теж: я ані дня не переховувався у башті, разом з вами щоденно був на стінах. І вночі теж – чатував, дослухався, пильнував кожен звук, що линув з боку ворога. Від ворожих стріл не ухилявся, камінню підставляв власну голову, дротам – груди. Якщо смерть мене оминула, то так було угодно Господу. Він вирішив, що помирати мені ще зарано. Так само як і вам. Отже, Господь приготував для нас інші випробування – легші чи важчі я того не знаю. Тож можу сказати одне: запасайтесь терпінням і готуйтесь до нових випробувань.
ЮДА: А чи не занадто на наші долі вже випало випробувань? Яких ще ми маємо очікувати?
ЙОСЕФ: То вже як розпорядиться наш Господь. Хто із вас знає про Його наміри? Може, ти, Юдо? Чи ти, Давиде? Отож бо й воно. Я теж Господніх намірів не відаю. Але сприйму із вдячністю все, що Він мені пошле – хай які випробування.



Володимир Сіверський

Відредаговано: 26.10.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись