Останній бард

Розмір шрифту: - +

Останній бард. Частина 5: Легенди не помирають.

  Ранок зустрів їх зовсім не радісно. Вони прокинули­ся від погрозливого крику скрипучого й неприємного голо­су, який лунав знадвору. Дівчина впізнала в ньому одного зі своїх мучителів і боязко притулилася до барда. Малюк хутчій визирнув у шпарину. На дворі стояло дванадцять чо­ловік, кожен був озброєний і мав досить виражене бажан­ня застосувати свої іграшки в ділі. Тим часом писклявий голос говорив:

- Гей ви там! Ми знаємо, що ви в тому хуторі! Нам потрібна лише відьма. Що? А, іще й хлопець. Він вбив бра­та одного із цих людей просто у варварський, безчесний спосіб! А ти, бард, можеш іти! Вас і так уже майже не зали­шилося. Та й в натурі твоїй закладено тікати у саму відпові­дальну мить. Ти не Окнемуан, чи не так? Ти Лайтгуард Дарет перший! Той, хто здав свій замок, полишив свою дружи­ну й дитину на наругу ворогам, а сам втік, рятуючи свою шкуру! Ми даємо вам п’ять хвилин на прощання! Можеш помацати свою подругу наостанок та тікати, як ти завжди робив!

- Це правда? - запитав Малюк. - Ти Лайтгуард?

- Так, мій маленький друже. Проте історія бреше. Я здав замок для того, аби врятувати дружину й дитину. Але мене ввели в оману. їх убили ще раніше, ніж почалася облога. А я не міг нічого зробити. Я любив її більше всього, що є на цьому світі... Як же я ненавиджу цей світ тепер, коли її не стало. А не стало її якраз через таких людей, як вони! Ма­люк, дістань лук. Ми маємо дати їм бій!

  Писклявий дипломат знову завів свою мову:

- Ну що, герой уже втік? Відьмо, ти на нас чекаєш? А що там маленький вуличний акто... - раптом він захрипів і ухопився руками за горло. Звідти стирчала стріла. Він на­магався зупинити кров, але вже за мить осів на землю.

  Не встигли його поплічники оговтатися від несподіван­ки, як упав іще один із них. Тоді вони кинулися до хутору. Окнемуан встиг скосити стрілами іще чотирьох, коли вони нарешті вибили вже трухляві двері й увірвалися всередину. Не зволікаючи, музикант кинув лук Малюку, а сам, вихопив­ з-за пояса ножа й посунув на першого нападника. Швид­ко залишивши його стікати кров’ю, він вихопив у нього з рук меча. З мечем він був просто несамовитим. Навкруги співа­ла сталь, літали іскри й було чути уривчасте дихання супер­ників. Випад - і один повільно осів на підлогу, а танець продовжився далі. Кардинал вчепився в ногу одному з на­падників, і поки той замахувався на нього ногою, меч Окнемуана відтяв йому голову. Іще одного вояку в дверях зняв своєю стрілою Малюк.

- «Гарний постріл, синку!» - сказав, сміючись, Окнемуан, і закрутився у вихорі ударів з останнім суперником. Ось він робить пряму атаку, але його суперник не ухиляється, а сам йде назустріч погибелі, даруючи її й йому.

- Але ж це рівнозначно самогубству, - сказав бард, випускаючи меча з обважнілої руки.

- Честь понад усе, - прохрипів найманець і впав додолу.

  Окнемуан похитнувся і впав на підлогу вслід за ним. Із його грудей зіяла рана. Серце розмірено рахувало хвилини, які йому ще залишилися. Біля нього впала на коліна Катрін. Вона намагалася щось зробити з раною, але розуміла, що нічого не може вдіяти. Малюк дивився на все це і не вірив своїм очам. Невже це кінець? Невже він отак загине? Саме тоді, коли їм всім стало так гарно? Бард взяв руки Катрін у свої й сумно посміхнувся.

- Не треба. Пізно щось робити. Я давно уже мрець. Знаєш, коли я побачив тебе, я подумав, що доля мене карає. А тепер зрозумів, що вона дала мені другий шанс. Захис­тити тих, кого я люблю. Малюк. підійди, будь ласка. Ти мені був як син, як друг, як учень і як учитель водночас. Я радий, що доля звела мене з тобою.

- Не треба помирати! У нас все налагодиться. Ти силь­ний! Ми з тобою виходили з таких історій, пам’ятаєш? За­мок Рудлан, білі береги, а Солсбері, Йорк, пам’ятаєш? Ти не можеш нас залишити так!

- Я навчив тебе майже всьому, що знав. Ти не пропа­деш. Бережи Катрін в пам’ять про мене, чуєш? Ти єдиний, кому я вірю як собі. Я так ненавиджу цей грішний світ, і так люблю його водночас! Цей дуалізм мене просто убиває! - з вдаваним трагізмом виголосив Окнемуан та, посміхнувшись з останнього свого дотепу до своєї «маленької сім’ї», помер.

- Справжній бард завжди залишить слово для смерті, аби піти з нею на рівних, - зі сльозами на щоках сказав Малюк і закрив очі померлому. - Досить, Катрін, досить. Ми маємо дати йому останню шану. Він не любив захоронення, треба від­дати його на волю вогню. Ходімо...

  Вони намостили великий дерев’яний поміст і поклали туди тіло. Катрін сплела вінок із трав і одягнула його на померлого. Малюк залишив свою палицю й солом’яного капелюха. Сам він одягнув фіолетову, гаптовану сріблом куртку барда, а на голову почепив його берет з пером. На перев’язі висіла лютня.

  Вони піднесли до помосту смолоскип і з замиранням душі дивилися, як язики полум’я ховають в собі знайомі обриси, яких вони більше ніколи не побачать. Тоді Малюк взяв до рук лютню та заграв:

 

Із далеких полів та безкрайніх степів,

Теплий вітре, до мене лети,

Візьми сум моїх днів і сльози зі снів,

І подалі кудись віднеси,

 

Принеси мені звук лише сміху із вуст,

І надії тремтливу струну,

Я до віри вернусь, я до неба звернусь,

І у пісню їх всі оберну.

 

Трошки подумавши, Малюк додав:

 

Бо у пісні твоя, колись грішна душа,

Чистоту знов минулу отрима,

І тоді як моя строфа від вірша

Вона в вічне життя серед люду порине...

 

«Ти говорив, що я зможу вибрати собі ім'я, коли перес­тану бути Малюком. Я готовий. Тепер, учителю, мене будуть звати Окнемуан, бо легенди - не помирають.»



Окнемуан

Відредаговано: 15.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись