Останній дарунок лісового духу

Розмір шрифту: - +

Глава 8

Глава 8

Чоловік здавався втомленим. Хоча про зовнішній вигляд потурбувався як завжди: біла елегантна сорочка, заправлена в ділові темно-сині брюки сучасного крою, дорогі замшеві туфлі, ефектні парфуми, що говорили про ненаситну чоловічу владність, та вологе після душу волосся, яке додавало образу ще більшої харизматичності.   

Як і попереднього разу він приніс з собою сніданок, поставив тацю з ним на стіл, аж потім повернувся до мавки й хотів було нормально привітатися та де там, забув як і дихати треба. На нього дивилася вже не та бліда меланхолічна істота, яка дійсно нагадувала середньовічну полонянку. Ні. Перед ним на ліжку сиділа прекрасна мила дівчина. Кумедна, трохи заспана, але безмежно гарна. Гостя. Вона сьогодні ніби справжня гостя. Така, якою він весь час хотів її бачити.

Крім того, що на Лаурі тепер красувалася світло-блакитна льняна сорочка, що неймовірно пасувала до кольору її очей, Орест ніяк не міг збагнути, що ж змінилося ще? Вдивлявся і вдивлявся… Посвіжішала, так. Вже зрозуміло, що передяглася, є. Волосся розчесане, чудово. Символи? Ну, символи залишилися символами, щоправда тепер вони набагато більше схожі на татуювання. Буцімто нічого і не змінилося такого, але вона виглядала іншою.

Чоловік посміхнувся і нарешті таки промовив:

- Доброго ранку, Лауро! Ти… ти прекрасно виглядаєш, - якби ще й голос не знижувався на цілу октаву, було б взагалі чудово.

- Доброго ранку. Ти також гарний. – А вона ось навпаки, не нервувала і грами.

Оресту захотілося пожартувати:

- Таки вже ж гарний?

- Крім смороду твоєї хвороби, все інше добре. – Ну це, звісно, комплімент найвищої проби! Чоловік аж не втримався і голосно засміявся. Сміх крізь сльози, чесне слово!

- То так ви відчуваєте хвороби і біль, через запахи?

Лаура не дуже розуміла, чого йому так весело, але відповіла:

- Хвороби так. Біль…інакше. Він ніби відбивається десь всередині.

Орест неспішно підійшов і присів поруч на ліжко. З особливою уважністю провів по мавці чіпким поглядом і запитав:

- Це тобі Лідія Василівна таку гарну сорочку подарувала? – гарну то гарну, але чогось в ній точно не вистачало. Лаура також подивилась на себе і пригладила тканину:

- Так. Мені подобається, вона дуже ніжна. – Мавка продовжувала з задоволенням м’яцкати одежину. - А ще Лідія Василівна сказала, що негоже перед тобою голою ходити та своїми принадами світити.

- Справді? Так і сказала? – треба мабуть попросити Лідію Василівну трохи пригальмувати у своїх порадах.

- Оресте, а ти з лісу мені щось приніс? – хвилюючі нотки в її голосі швидко освіжили чоловіка. Він одразу ж схаменувся і ненадовго зник за вхідними дверима.

Спочатку в кімнаті з’явився невеликий кущ калини з червоними апетитними ягідками, а потім знову ввійшов і Орест, тримаючи в руках горщик середнього розміру, з якого, власне кажучи, кущ і проростав. Цього разу лісовий сюрприз був більшим, але чоловік завжди вирізнявся неабиякою силою, як внутрішньої так і зовнішньої, тому майже без особливих зусиль підніс дарунка мавці.

Просто треба було бачити реакцію Лаури. Щось дуже таємниче, але водночас витончене, піднесене, атмосферне пробудилося в ній. Вона на якусь мить наче опинилася у власному вимірі. Ніжно торкалася калини, гладила ягідки, притулялася щоками до листочків, заплющувала очі і якось дивно рухала головою. Потім її обличчя осяяла щира усмішка, вона з вдячністю і неймовірною теплотою, першою теплотою, поглянула на Ореста. А він навіть не рухався. Задивився, милувався нею, зовсім забуваючи про буденність.

Отямився вже, коли мавка вкотре питала про щоденника. Але в нього назріло своє запитання:

- Скажи, а чому ти передумала? Ти ж не хотіла, щоб я приносив тобі щось з лісу?

- Не хотіла. Але завдяки прекрасній папороті я відчула зв'язок з домівкою. І саме цей зв'язок допомагає швидше відродитися моїм силам. Мені від цього значно краще. – Опустила погляд. Бо не зовсім правду сказала. Головна її мета тепер полягала у знищенні щоденника. А тому треба якось вижити. Хоча, після вчорашнього насиченого дня, в ній заграла ще й цікавість. Хотілося знову щось спробувати зі світу людей, побільше дізнатися про все, що навкруги них відбувається.

- Добре. Давай снідати, а потім я покажу тобі щоденника.

На сніданок Лідія Василівна таки поклала обіцяні домашні пиріжки з начинкою двох видів: сиром і фруктами. Лаурі вони дуже сподобалися, смакувала з величезним задоволенням, хоч і помітно, що наша їжа заходить ще не так легко.

- Лаура, я хочу обговорити з тобою дещо важливе. – Чоловік враз став серйозним. – Мова йтиме про твоє повернення.

 

 

Повернення. Від одного тільки цього слова в неї запульсувало всередині. Лаура відчула, що розмова видасться непростою, але навіть не уявляла наскільки. Орест залишив всі свої зайві емоції за кам’яною стіною і діловим тоном продовжив:

- Коли я говорив, що можу врятувати ліс, я недарма натякав, що маю можливість претендувати на нього. Бачиш, Лауро, відповідно до нашого чинного законодавства ліси, що були створені людьми на землях, які їм належать, перебувають також у власності цих людей. Я знаю, що такі речі важкі для сприйняття. Щоб тобі було зрозуміліше, законодавство - це щось на кшталт необхідних правил, за якими люди живуть, яких дотримуються, і які не можуть порушувати. Ну а значення слова «власність»…



Александра Чернобай

Відредаговано: 01.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись