Останній Шанс Чорного Бургомістра

Розмір шрифту: - +

1

Народився він не чудовиськом, а звичайною людиною, і не є він ніякою нечистю з Проклятих Боліт. А є просто чоловіком на ім’я Любомил.

Народився в Місті у родині заможного купця. Був єдиною дитиною, пізньою і дуже бажаною. І дуже-дуже балуваною. Мав усе, чого бажав. А особливо любив попоїсти. Нічого особливого. З часом став би займатись справою батька.

Якби однієї ночі не пролунав в його голові чужий голос.

– Нарешті! – Таким було перше слово. – Нарешті я достукався хоч до когось! Не бійся, ти не сходиш з розуму. Я довго шукав когось із своїх нащадків. Когось такого, в кому моя кров буде достатньо сильною, щоб почути мене. Я – твій далекий предок. І я маю для тебе дуже відповідальне завдання.

– Ти мертвий?! – Перелякано шепотів зовні вже пузатий дядько, котрий всередині все ще був балуваною дитиною і не знав дорослого життя. – Як звати тебе?

– Ха-ха-ха! – Голос засміявся. – От якраз зовсім, зовсім не мертвий. Але і живий… Хм, не дуже. Але дуже хочу бути живим! Якраз у цьому ти мені допоможеш! Мене звати… Та, зрештою, яка різниця? Можеш мене називати Чорний Бургомістр. Так мене всі називали, коли я… Ти краще слухай уважно, що маєш зробити.

Але пузань не хотів більш нічого слухати. Він побіг до батьків, як завжди це робив, і поскаржився на дивний голос в голові. Любомил досі щиро вірив, що батьки всесильні, і допоможуть позбавитись раптової біди. Та марно.

Наступної ночі голос прийшов знову. А разом з ним – біль.

– Не хочеш по доброму – як хочеш. Все одно буде по моєму!

Цілу ніч пузаня крутило і корчило. Не міг навіть кричати. А зранку він виявив, що більше не керує своїм тілом. І голос з ним більше не говорив – не було про що. Чорний Бургомістр, хто б то не був, тепер повністю керував тілом Любомила.

Цього ж ранку у Любомила з’явилось кілька невідкладних справ. Батьків уже не було вдома – рушили на ринок, до праці. Тож ніхто не помітив дивної поведінки улюбленого сина, ніхто не міг його спинити, і ніхто й ніколи його більше вдома не бачив. Пізно ввечері батьки повернулись, виявили зникнення сина і порожній сейф у потаємному місці.

Першим завданням Любомила було – здобути Перевертальник. Один з стародавніх Каменів Сили неодноразового використання – такими, одноразовими, ринок Міста був переповнений. Аж такої великої цінності вони не мали. А от Перевертальник мав, адже був одним із Трьох Справжніх. Тому й зберігався у палаці Ключника. І викрасти його було ой як непросто.

Непросто для будь-кого, але не для Любомила, озброєного величезною сумою грошей і хитрістю Чорного Бургомістра. Тим більше, що Ключника не було в Місті – він часто мандрував. А челяді і в голову не могло б прийти, що знайдеться божевільний, котрий наважиться на грабунок наймогутнішого чаклуна цього світу.

«Божевільний» підкупив кількох челядників, завірив їх, що з дитинства мріяв подивитись, як живе Володар Ключів, який його побут. Невинна мрія – просто прогулятись замком. Ну, може, ще посидіти за робочим столом Володаря. Гостя впустили. Провели потаємним ходом до робочого кабінету Володаря Ключів. Чорний Бургомістр добре знав, де лежить Перевертальник – його не треба було шукати.

А щойно опинився в кабінеті, швидко і тихо перебив челядників, що його супроводжували. Чорний Бургомістр не даремно уночі викручував тіло Любомила. Не лише для того, щоб познущатися з нього. Після цієї ночі м’язи чоловіка стали сталевими, а кістки – незламними. Проста людина не пережила б подальші події.

За якусь хвильку Любомил тримав в руках Справжній Камінь Сили. В цій людині не було чарів, і він не знав Слова активації. Але ж це вже не була просто людина – нею керував колись могутній чорнокнижник Чорний Бургомістр. Той знав, здавалось, все. Слово Сили було промовлено, камінь увійшов в тіло Любомила, як ніж у масло, і зник десь у череві.

А тепер, коли Перевертальник здобуто, можна було йти в Прокляте Болото.

Усвідомивши, куди його тягне чужа воля, Любомил заволав від жаху і безсилля. Але – глибоко в душі. Тіло продовжувало йти до наміченої чорнокнижником цілі.

Змінене Бургомістром тіло витримало, хоч перше перетворення проходило дуже болісно. Та всі наступні – легко й невимушено. Першим був кротововк. Вбивче незвично змінилось сприйняття світу навколо у тваринній подобі. Вже не страх і біль, а скоріше радість і відчуття сили та свободи переповнювали залишки свідомості Любомила. У новому тілі він і перетнув Прокляте Болото та добрався до Джерела Незмиренних. І тільки там знову набрав людської подоби.

Там, глибоко під землею, окрім самого Джерела, була схована найстаріша в світі Книга – Книга Першозаклять. Коротенька – на чотири листки. Написана Кров’ю Творця – невідомої істоти, що вичинила весь існуючий часопростір таким, який він є сьогодні. Вичинила, пожила тут трохи, та й повернулась у мандри. Залишивши по собі тільки цю Книгу.

Володіти нею – мрія будь-якого чарівника. Мрія, для здійснення якої ніхто б не вдарив і пальця об палець. Адже закляття в Книзі були такої сили, що одна спроба їх вимовити спалила б у тлін і самого Ключника. Тому навіть він не прагнув здобути Книгу, хоча й добре знав, де вона знаходиться.

Та чого боятись Чорному Бургомістру? В цьому світі він – тільки голос. А от у своєму… Було у Книзі закляття – Чорний Бургомістр це точно знав, адже сотні років шукав підказки і натяки, і таки знайшов – спроможне зруйнувати будь-які інші чари, хто б, коли б, і як би їх не накладав.

Це закляття – це і був останній шанс Чорного Бургомістра.

Стати живим.

Зберегти силу.

Залишитись вічним.

І помститись.

Несподівано невеличке розчарування спіткало Любомила-Бургомістра у Джерелі Незмиренних. Хтось викрав Книгу Першозаклять до нього. Невеличке – бо сталась ця крадіжка майже щойно. Любомил знову обернувся на кротововка, і кинувся в погоню по свіжому сліду.



Олесь Друкач

Відредаговано: 25.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись