Остання електричка

Розмір шрифту: - +

Остання електричка

Трохи дивно, але останнім часом щовечора тягне пройти через поле до залізничної колії і постояти на маленькому роз’їзді в очікуванні поїздів. І немає значення чи то літо чи осінь головне дістатися сюди і стояти, не відчуваючи пустоти одиноцтва.

Здавалося б, що цікавого? Прогуркотить швидкими колесами пасажирський, жваво пробіжить електричка, важко простукає на спинах рейок товарняк – і знову тиша. А Матвійович стоїть, чекає невідомо чого. Та то так здається сторонній людині, бо для Матвійовича це місце болюче і дороге. Звідси на береги пам’яті випливають події вже давніх літ. Та роки не стерли їх гострості. Досить лише очі примружити і знову повертається в те далеке давнє…А його за дев’ять десятків прожитих років накопичилось так багато! Ото ж і стоїть старий, поринувши в милу серцю минувшину…

В діючу армію його не взяли. Сказали підрости треба. Як не просився – навідріз відмовили. І тоді виникла ідея…

Потайки від мами збирався в дорогу. Для цього за хатиною в бур’янах тримав дебелої тканини торбину. У ній вже були й сухарі, і шматки білого полотна (це, щоб перев’язати, якщо поранять) і сухофрукти. Навіть пів коробки сірників, з якими було дуже сутужно, припас. Ну, чим не солдат?!

А фронт катастрофічно наближався. І поїздів, що проходили через їхній роз’їзд, ставало дедалі менше. Треба було квапитися. Та серце так щеміло, коли уявляв, як заплаче мама, коли дізнається, що син утік на фронт… Однак, далі не можна було відкладати. І одного вечора Матвійович (тоді ще просто Василько), прихопивши налаштоване в дорогу, причепився до заднього вагона потяга, що прямував туди, де гриміла канонада…

За штабелями з снарядними ящиками була невеличка шпаринка. Туди й пробрався Василько. Скрутився калачиком, сторожко вслуховувався, чи не йде хто з солдатів. Знайдуть – виженуть його. Це точно…

Плавно похитувався вагон. Що чекало на хлопця попереду? По ниві якої долі йому доведеться пройти? Та про те не думалося. Головне – він їде на фронт!

Потяг зупинився, гучно ляснувши зчепленням вагонів. Почувся тупіт багатьох ніг та гучна команда:

Розвантажуй!

Втім, розвантажувати вагони відразу не почали. Натомість довгими чергами залилися кулемети, короткими сухими стуками заговорили зенітки. Вибухи, крики зливалися в суцільний гул. На думку хлопцю прийшла розповідь бабусі про пекло. Саме таким він його і уявляв…

Нарешті прийшла тиша. Виліз хлопчина зі своєї схованки і якраз перед очі бійців.

А ти тут як опинився? – здивувався один. З двома «кубиками» на петлицях. І додав:

Тільки дітей тут не вистачало! Добре, що в вагон бомба не влучила! Ну, що з тобою робити? Ану йди сюди!

Офіцер! Це хлопець зрозумів відразу. І по «кубиках» на петлицях і по портупеї на гімнастьорці. Присіли під височезною вербою.

Розповідай все, як є, та швидко! – зажадав командир. І Василько почав скоромовкою свою оповідь.

Товаришу комроти, додому його треба! Бач, вояка сопливий! – Літній солдат з довгою гвинтівкою звернувся до Василькового співбесідника.

Сам знаю! – відповів офіцер. – Тільки як? Позаду нас, ти ж сам бачив, німці десант викинули. А попереду… Ось що! Тримайся поки що нас. Далі вирішу, що з тобою робити. А зараз будеш другою халепою в роті! От везе, так везе!

Першою ротною «халепою» було дівча з двома товстими косами. Жовтими мов пшениця. І віком не старша Василька. Зате – медсестра, з сумкою через плече, а на сумці – червоний хрест. «При ділі» - позаздрив подумки Василько, - таку додому не відправлятимуть»

Тримайся медсестри! – наказав командир. – І слухайся її у всьому! Допомагай. Будеш старатися, то може з тебе й хороший солдат вийде.

Від тих слів хлопчину мов жаром обдало. Як це так – його командир – дівчисько? Чи ж про таке мріялось?.. Та наказ є наказ. Треба коритися…

На війні, як на війні, часу на образи не вистачає. Вже через півгодини над головою свистіли кулі, падали солдати. І Василько разом з мед сестричкою виносили поранених, перев’язували… А коли упав солдат – піднощик набоїв до кулемета, хлопчина схопив коробку з патронами і поповз вперед.

Навколо фонтанами піднімалась земля, та все-таки вдалося доповзти до кулемета. І вчасно. Бо фашистські автоматники якраз піднялися в атаку.

Станцію утримували до вечора. А коли упала темрява і стрілянина дещо вщухла, відступали. За ніч треба було відірватись від ворога, дістатись до лісу. А ліс той кілометрів за 30. Вкрай стомлені, голодні, з чисельними пораненими бійці повинні добратися до рятівних зелених крон. Інакше в полі доб’є фашистська авіація.

Василько і мед сестричка Іра разом з іншими тягли воза з пораненими. Тягли до сьомого поту. Вже почало світати, коли дістались до лісу. Заглибившись в зелену глибочінь, вийшли на галявину. А на ній колодязь з журавлем. Здавалося, холодну воду можна пити безкінечно. Та треба напоїти поранених бійців, підготувати перев’язочний матеріал. Вже надвечір. Впоравшись з усіма справами, відчув: ще хвилина і впаде від втоми. А тут мед сестричка:

Васько, відпочинь трішки!

А ти?

Та я вже звикла! До того ж я – твій командир. Так що виконуй наказ! Ну, не ображайся, я жартую. Краще приляж, відпочинь. І я біля тебе посиджу. Ноги гудуть.



Володимир Сердюк

Відредаговано: 13.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись