Остання повелителька Кубку Безсмертя: Армія Мертвих

Розмір шрифту: - +

25. "І піднімуться духи, і заволодіють вони світом..."

Глава 25.

І піднімуться духи, і заволодіють вони світом...

  • Твій план потребує колосального перегляду,- закричав Майкл на весь будинок.
  • По-перше, припиніть на мене кричати, а по-друге, залишилось буквально декілька годин, щоб врятувати Ліану та Джима. Не хочете допомагати в цьому, то хоча б приберіть труп чарівника, - огризнулась Мелінда.
  • Він не помер, просто непритомний.
  • Шкода...
  • Що? - ледь стримуючись, щоб знову не прокричати на весь будинок, пробубнів Майкл.
  • Нічого.. В мене немає часу для нового плану.
  • І як ти збираєшся потрапити в його лігво?
  • Карта, яку мені дали духи.
  • Ти ж розумієш, що це пастка?
  • Так, тому беру із собою те, що дали нам Адемори.
  • Боже, Меліндо, це самогубство.
  • Ні, якщо їй допомогти! - втрутилась Брітані.
  • Тоді, якщо такий розклад, то я іду з вами і це не обговорюється.
  • Ти не маєш сил, а якщо він нападе на тебе? Що тоді?
  • За мене не хвилюйся, впораюсь і без сил, - буркнув Майкл. Він подивився на Брітані таким поглядом, що дівчина зрозуміла: ставити такі запитанні зовсім недоречно.
  • Я принесла ту зброю, яку дали нам Адемори, - промовила Ізабелла, спускаючись сходами.
  • Я знайшла карту, - відказала Мелінда.
  • А я випила заспокійливого, - швидко додала Брітані.

У всіх присутніх на обличчі з’явилась посмішка, окрім Майкла. Він  стояв нерухомо, немов кам’яна стіна. Його погляд був холодним. Він знав, що чекає на Мелінду, адже все це він бачив у видінні  в будинку Ліани.

  • Чого завмер, ходімо, - штурхнувши його в руку, пробубніла Брітані.

 

***

Вони спустились драбиною. Тіло Мелінди окутав легкий холод. Знову те саме крапання води, ті ж руїни, те ж місто. Стиснувши кулаки, дівчина попрямувала вперед.

 Брітані, Майкл та Ізабелла пішли слідом. Діставши маленький кишеньковий ліхтарик Джима, Мелінда посвітила на жовтий папір. Ніяких позначок стосовно того місця, де вони були, не знайшла, тому почимчикувала далі. Всі йшли мовчки. Ізабелла та Майкл знаходились там вперше. Моторошне відлуння дивних голосів пронизувало до кісток. Подивившись на Майкла, жінка важко ковтнула слину і пішла за Меліндою.

“Жахливе місто із жахливою історією” - саме так називала Розенвуд Ізабелла. Вона боялася цього дня. Ні, не Вольтерна, а того, що він може зробити із Меліндою, тому що саме цього дня багато років тому на її місці стояла Емілі: така ж рішуча із полум’ям на очах. 

Мелінда йшла, спотикаючись об каміння. Думками, вона була десь далеко... біля Джима. І знову згадавши його, на її обличчі з’явились сльози. Та опанувавши себе, вона швидко, щоб ніхто не бачив, змахнула їх. Вдихнувши повні груди повітря, дівчина заспокоїлась.

Старе місто за час їх відсутності анітрохи не змінилось. Такі ж зруйновані будинки, той же сморід обвуглених речей. Кожні п’ять хвилин Мелінда зупинялась, щоб подивитись на карту. Та дорога вела її тільки вперед. За декілька хвилин повільної ходи, дівчина знову зупинилась.

Брітані, яка йшла позаду, опустивши голову і замислившись про щось своє, вдарилась об  її спину.

  • Що таке? - стривожено запитала та.
  • Тут два повороти, а на карті цього не має. Куди йти?
  • Чекай, дай сюди, - Брітані вихопила папір із рук дівчини.

Вона хотіла ще раз все перевірити.

 - От підступні брехуни. Так і знала, що щось піде не так.

  • Чого ти злишся? Вони могли взагалі нічого не дати і сказати: «Ідіть,  шукайте!»
  • Знаєш, нечітко написана карта - це одне й те саме, що   «ідіть,  шукайте!»
  • «Ідіть,  шукайте!»- сердито промовила Брітані.
  • Годі! - закричав Майкл. - Треба діяти, а не сваритися.
  • Він правий. У  кожного зараз нерви на межі, - підтримала його Ізабелла.
  • Добре, давайте просто довіримось інтуїції. Думаю, нам варто піти праворуч, - посвітивши ліхтарем у довгий бетонний коридор, запропонувала Мелінда.

Це був тунель, який не викликав жодної зацікавленості у присутніх. Моторошні звуки, що доносилися звідти, змушували тіло судомно здригатися. Десь-не-десь на землю падали краплі води, які луною розносилися по пасажу. Зробивши декілька несміливих кроків, Мелінда почала роздивлятися стіни. Чи то малюнки, чи то слова незрозумілою мовою, були вирізьблені на бетоні вздовж всієї дороги.

Брітані мовчки пішла слідом за дівчиною. Майкл та Ізабелла тільки переглянулись. Довгий вузький прохід, здавалося, тягнувся вічність.

  • Такі малюнки використовували давня цивілізація для захисту від темних сил,  - тихо промовив чоловік.
  • Тоді в цьому немає ніякої логіки, адже Вольтерн чорний маг. Як  вони змогли його пропустити? - так само тихо, запитала Ізабелла.
  • Тому, що кожен з них втратив свою силу, коли контури були зруйнованими.
  • Тобто ти хочеш сказати, що хтось навмисно це зробив?
  • Так. Чим довше ми знаходимось тут, тим більше я переконуюсь, в тому, що ми йдемо просто в пастку.
  • Ой!- закричала Мелінда, впавши на землю.
  • Що трапилось? - швидко підбігла до неї Брітані.
  • Мені здається, що я об щось обпекла руку.
  • Тобто? Тут не має вогню.
  • Сама подивись.



Марина Савчук

Відредаговано: 21.10.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись