Пелюстки

Розмір шрифту: - +

Пелюстки

                                                                Іноді нам здається, що в цьому світі жити
                                                                не можливо. Але більше нема де.
                                                                                                               Джек Керуак

                                                                    I

          Бувають моменти, коли здається, що Всесвіт не такий вже і великий. Здається, що весь світ завмер, а час зупинився назавжди; душа вилітає із тіла і витає десь у повітрі, як пелюстки різнокольорових квіток. Ніщо в світі не зможе подолати відстань між землею і небом, коли між ними витає душа…
          Варто лише зробити декілька кроків назустріч долі, як раптом, в безмовній тиші, просочується крізь маленькі щілинки те почуття, з яким не можна зрівняти нічого іншого; варто лише зробити декілька кроків назустріч долі, і більше ніхто й ніколи не зіб’є тебе з цього шляху. Лише слухай серце – ноги самі будуть вести тебе вперед, і лише вперед.
          Вітер обвіює твоє обличчя, витираючи сльози. Будуть то сльози радості чи горя. Вітер буде відносити їх, залишаючи лише те, що не під силу йому віднести: він залишатиме віру. Він буде відносити минуле, залишаючи лише майбутнє; він буде відносити твій погляд, легкий та безтурботний, як різнокольорові пелюстки цвіту…

Спогади

          – Мені так подобається весна, – мовив хлопчина. – Ти лише подивись, як розцвіли абрикоси!
          – І не лише абрикоси, – відповіла дівчинка. – Вся вулиця в пелюстках! Хіба це не прекрасно?!
          – Це дивовижно! Казково!
          – Нарешті ти повеселішав.
          – Але мені все одно сумно. Коли згадаю, що тебе вже поряд не буде…
          – Не треба сумувати. Ми все одно будемо дуже близько: ти в селі, а я в місті.
          – Мені так не хочеться щоб ти їхала.
          – І мені не хочеться. Я в місті нікого не знаю, – дівчинка трішки підбадьорилась і сказала: – Але все літо ми проведемо разом!
          – До літа ще дуже далеко!
          – Час летітиме непомітно, ось побачиш.
          Хлопчик ледь не заплакав, але стримався.
          Ця пара, маленьких, проте, сповнених любов’ю та почуттям несправедливості до них, сиділа на невеличкому пагорбі на узбіччі дороги, що вела додому. Додому тепер вона водитиме лише хлопчика.
          – Що це в тебе за блокнот у рюкзаку? – запитала дівчинка.
          – По дорозі додому я зайшов у магазин і купив його: я вирішив завести щоденник.
          Раптом, у дівчинки, наче, щось сяйнуло в голові.
          – Писатимемо листи один одному! Адресу я дам!
          – Я ніколи нікому не писав листи.
          – Отже, я буду першою кому ти напишеш…

Уривок із щоденника хлопчика 1997 року

          Мені сумно…
          Мені дуже сумно…
          Я навіть не знаю що записувати у цей дурний щоденник. Я нічого не хочу запам’ятовувати із сьогоднішнього дня.
          Дурень…

Уривки з листів

Лист дівчинці від хлопчика

          Привіт! Надіюсь у тебе все добре. Я знайшов у татовому столі один лист. І по ньому вирішив скласти листа тобі. Не знаю чи все роблю правильно. Я хочу побачити тебе...
          Скоро мені виповниться десять, і мені дуже хотілося б побачити тебе. Дуже, дуже і дуже… Щоденника я все ж таки не завів – не знаю що туди записувати…
          Як ти там, у новій школі? Багато знайшла друзів?..

Лист хлопчикові від дівчинки

          Привіт! Я дуже зраділа, коли отримала твого листа. Він короткий, але все одно зігріває і звеселяє мене... Знаєш, що можна записувати у щоденник: свої почуття!..
          У мене все добре, але друзів іще не знайшла, хоча клас доволі великий… Міські діти дуже дивні… Мені також хочеться швидше тебе побачити!
          Бувай!

Лист дівчинці від хлопчика

          Привіт! Я помітив розмиті літери в листі. Або ти щось пролила, або ти плакала. Не треба плакати – це погано... Скоро у мене буде День народження. Ти приїдеш? Знаю, що це залежить не від тебе. Але я так хочу тебе побачити…
          Не знаю, що тобі іще такого написати…
          Бувай!

Лист хлопчикові від дівчинки

          Привіт! Вітаю з Днем народження! Пробач що не приїхала. Батьки дуже зайняті. І виявляється що не дарма: ми переїхали в місто лише на певний час, а потім відправимося жити в столицю і відстань між нами значно збільшиться…
          Я не хочу…
          З першого вересня я навчатимусь у новій школі, тож мені не треба звикати до цієї…
          Бувай!

Лист дівчинці від хлопчика

          Привіт! Я знову помітив розмиті плями від сліз у твоєму листі. Я ж говорив: не треба плакати... Я надіюсь, що літом ми побачимось…
          А коли ти поїдеш жити в столицю, то ми все одно будемо надсилати одним одному листи…

          Коли живеш звичайним життям – печаль поглинає все. На тебе насувається хвиля меланхолії, все навколо втрачає свій колір і здається чорно-білим. Життя втрачає себе, і тобі воно більше не цікаве.
          Люди здійснюють неправильні вчинки, і бачать наслідки, прикриваючи очі долонями. За вчинки потрібно відповідати. Але коли ти нічого не робиш, то і немає відповідальності. Тоді тебе змушують щось робити, бо потрібно розвиватись і жити.
          Головне – мати мрію і улюблену справу. Потрібно чогось прагнути. Не треба вигадувати ніяких ілюзій, не треба літати в небі. Але коли все, що тобі потрібно – це кохана людина, то що буде далі, коли ти будеш з нею завжди? І, тут, потрібна, якась різноманітність. Треба те, що підтримувало б кольори. Кохання, звичайно, не вгасне, але все одно щось буде не так. І це «не так» ти тепер будеш розділяти з коханою людиною.
          Але так буде не завжди.
          Адже коли народжуються діти, світ стає трохи тіснішим, але при цьому – веселішим та прозаїчнішим. Це начебто йти тужливою стежиною і раптом побачити над собою пролітаючу мимо рожеву пелюстку.

Лист хлопчикові від дівчинки


          Привіт, мій любий друже! Хочу привітати твою меншу сестричку з Днем народження. Якщо я не помиляюсь, то їй вже п’ять років. Нехай росте здоровою та сильною. І такою ж розумною, як її старший брат!..
          Пробач, але літом ми не побачимось: одразу ж після закінчення навчання, ми відправляємось у столицю… Було б добре телефонувати один одному, але в тебе немає мобільного. А стаціонарним телефоном буде дорого. Та коли в тебе з’явиться мобільний, то обов’язково надійшли мені свій номер…
          Бувай!

Лист дівчинці від хлопчика

          Привіт! Це, звичайно, розчаровує. Те, що ми не побачимося літом. Це дуже розчаровує... І в кожному листі ти надсилаєш мені свої сльози. А в телефоні я ще й чутиму твій плач. Я хочу чути тебе веселою і в хорошому настрої. До того ж: телефонний дзвінок не можна зберегти, на відміну від листа. Навіть коли він написаний твоїми сльозами...

Уривки із щоденника хлопчика 1998 року

          ...я надіслав їй вже листів зо п’ять, але так й досі не отримав відповіді. Я не знаходжу собі місця. Мало, що може принести мені радість. Все здається сірим. Я хочу кудись піти. Загубитись десь в лісі і проблукати там цілий день. Можливо на природі мені стане краще…
          …з кожним днем у мені закріплюється незрозуміле відчуття тривоги… Я боюсь забути її. Ті моменти, які ми проводили разом забуваються. Вони починають здаватись сном. І згодом взагалі перестануть існувати у моєму серці. Воно спустіє…
          …коли вже настане той момент, коли ми знову будемо разом? Я вірю в це. Я це відчуваю...

Лист хлопчикові від дівчинки

          Дорогий мій і єдиний друже! Вибач, що так давно не писала. Від нашої останньої зустрічі пройшов майже рік… Дні, у нас тут, дуже спекотні. Спека настільки сильна, що здається, асфальт от-от розплавиться. Можу похвастатись новим комп’ютером... У школі я відмінниця. В загалом все добре
          Мені дуже погано. Я весь час дивно почуваюсь. Знаю, що ти хотів би запам’ятати мене веселою та радісною. Пробач…
          Річ у тому, що в нас сталося горе. Тата не стало, і мама не знає що робити…
          Знову тобі доведеться отримувати мої сльози в листі…

 Уривки із щоденника хлопчика

          …сум огортає мене, так само, як і холод ранньої весни. Не бачу я в цій весні ні квітів, ні ніжного теплого сонячного проміння…
          …відправляючи лист за листом, я не отримував відповіді. Гадав, що їй ні́коли мені відписувати, або вона не хоче розповідати про свої проблеми. Хоча, завжди мені все розповідала. Не знаю, але я не переставав писати. До останнього моменту…
          Відправляючи черговий лист, листоноша мені його повернув, сказав, що отримувач більше по даній адресі не проживає…

                                                                   II

Уривки із щоденника 2006 року

          Усі ці роки я шукав її: в соціальних мережах, через різні агентства, телебачення, витративши на все це масу грошей.
          А потім я просто змирився. Змирився з тим, що ніколи її більше не побачу.
          Я не знаю, чому не можу її відпустити. Мало кому я розповідав про свою відданість, а кому й розповідав, сильно дивувались.
          Можливо я просто хочу довести існування справжнього відданого кохання? Багато хто може назвати це манією або якоюсь психологічною залежністю чи прив’язаністю.
          І дійсно. Згодом моя пристрасть почала переростати у серйозну манію. Залишалось лише одне – забути її. Чого я зробити ніяк не міг і не хотів! З того моменту, коли я її втратив, пройшло одинадцять років. За цей час я отримав вищу освіту, знайшов роботу, знайшов чудову квартиру.
          А от моя молодша сестра мала лише хлопця. Вони обоє жили зі мною в моїй квартирі. Вони непогані. Живемо ми дружно. Сестра навчається, її хлопець лише закінчував навчання. Ну, а з мене вийшов непоганий програміст. Проте, наразі я сидів без роботи. Я зрідка коли працював за спеціальністю, не міг всидіти на одному місці надовго. Постійна робота мені швидко набридала, тому я займався всім підряд. Перепробував усе, що мені подобалося. Я був і столяром, і механіком, і вчителем інформатики, і екскурсоводом, і продавцем у магазині комп’ютерів. Я перепробував безліч професій та робіт, і всі вони мені сподобались, проте, все ж таки, чомусь, швидко набридали.
          А от, моя сестра Влада, як взялась працювати нянею в позаурочний час, то так нею весь час і працює. Дітей вона любить, я б сказав, сильніше власного хлопця, якими б вередливими вони не були. А хлопець її, Братан, (чесне слово, його так і звати, спочатку я подумав, що це в нього таке прізвисько, та виявилось, що ні). Предки його були з гумором. Привіт, Братане! Ходімо перекинемо келих пива! Отож, хлопець її закінчував навчання, і має йти працювати, чи то якимось механіком, чи то інженером, я так толком і не знаю.
          Багато чого ставалося зі мною в житті, проте, і дня не було, щоб я не згадував її. Я не знаю чому. Я зустрічався з іншими дівчатами, однак думав зовсім про іншу.
          Якось, я рився в старих речах. Окрім ялинкових іграшок, підручників, старого одягу, газет, журналів, мені попалась в руки в’язка її листів. Усі до одного. Я не втратив ні одного листа. Мені, більше всього на світі, хотілося знову її зустріти. Це було моїм єдиним бажання. Коли я на своє День народження задував свічки, або бачив падаючу зірку – я бажав саме це.
          Я читав листи цілий день. Із щасливим сумом, почуттям ностальгії, згадував минуле. І не міг її забути. А коли ліг спати – поклав листи собі під подушку…

Сон перший

          Небеса переливались усіма веселковими кольорами, рубінові хмари повільно пливли туди, куди їх направляв ніжний теплий вітер. Лазурне море було спокійним і мирним – колискою затишку та спокою. Важко було б представити шторм або цунамі. Здавалось, що це просто вигадки.
          Олександр не розумів, де він зараз знаходиться. Це чудесне місце було неземним, бо на небесах височіли три планети: найбільша з них займала майже чверть всього неба, дві інших були дещо меншими. Вони нагадували земний супутник Місяць, але з рожевими кільцями. Де-не-де між хмаринами спалахують яскраві вогники, і пропливають, немов риби у воді, гігантські вогняні птахи.
          Олександр повільно покрокував у глиб лісу. Земля була м’якою, йшлося легко, немов летиш. Дихалось вільно, – духмяні трави і квіти видавали незрівнянний аромат.
          Усе тут можна було відчути, усе побачити і торкнутись. Олександр не розумів, чи сон це, чи реальність. Проте, він про це й не думав. Він дійшов до високого пагорба і піднявся на нього. Тоді побачив, що це чудесне місце – острів, райський неземний острів. Він роздивлявся навколо себе дивовижні сади, як раптом, на краю пагорба, біля прірви, він побачив під персиковим квітучим деревом темноволосу дівчину.
          Це вона, прогриміло у його голові.
          Дівчина немов почула цю думку і обернулась.
          – Олександре! – тихо мовив ніжний голос.
          – Анастасіє! – озвався він. – Це ти!
          Ноги його покосились і він впав навколішки. Весь в радісних сльозах, потік яких не в змозі спинити.
          Анастасія підбігла до нього і взяла за плечі. Він поглянув на її обличчя – воно належало вже не маленькій дівчинці, що закарбувалось у його пам’яті, а дорослій дівчині. Її очі були світло-карими і владали добрим поглядом; його блакитні очі випромінювали тепло, до якого так і хотілося пригорнутись.
          – Який ти дорослий! – усміхнено мовила вона.
          – Яка ти вродлива! – відповів він.
          Вони мовчки розглядали один одного. Здавалось, що робитимуть це вічно. Однак, Анастасія раптом піднялась на ноги і подала Олександрові руку.
          – Ходімо, помилуємось морем! Ти колись бачив море?
          – Так, – нарешті промовив він. – Але воно ніщо у порівнянні з цим.
          Олександр піднявся на ноги, взяв її за руку, і вони разом пішли до прірви.
          – Який чудесний сон, – сказала Анастасія.
          – Який чудесний сон… – погодився Олександр.
          Море було прекрасним, вони розмовляли про все на світі. Вони сміялися і плакали. Плакали від того самого сміху. Корчили обличчя, малювали один одному слова в повітрі і намагалися їх відгадати…
          Поки, весь цей неземний день не дійшов кінця.
          Вони мовчки сиділи над урвищем звісивши ноги і дивились, як у необ’ємному морі потопає велике помаранчеве Сонце. А коли Сонце зайшло, то небо стало ще красивішим. Адже до веселкових кольорів, що спалахували немов феєрверки, приєднались променисті зорі, а блакитні планети, здавалось, можна було взяти в долоні.
          – Казка… ось би вона тривала завжди, – сказала дівчина.
          Олександр поглянув на неї та посміхнувся: її обличчя, немов янгольське, лагідне; червоні, такі бажані уста; очі в яких було видно весь Всесвіт. Він роздивлявся її шовкове волосся, ніжну шию, горде підборіддя, посмішку… яка раптом щезла.
          – Вони гаснуть, – стривожено сказала Анастасія. – Зорі гаснуть!
          Олександр подивися на небо і побачив, як зорі блідніють і потухають, одна за одною. Небесні краски тьмяніли, а блакитний колір планет змінювався кривавим червоним.
          Залюблені перевели свій погляд на квітуче персикове дерево, яке раптом виявилось сухим і мертвим. Весь сад перетворився в жахливе болото.
          – Кошмар… – прошепотів Олександр.
          Все це страхіття неможливо було передати. Море перетворилось в жахливого буйного звіра. Хвилі розбивалися об скелі погрожуючи знести їх. З неба, грізними стрілами, летіли блискавки, неймовірно гучно бив грім. Райський острів було вже не впізнати.
          Повітря наповнилось нестерпним запахом сірки та гнилля. Земля стала тверда й суха, немов пустельна, вся пронизана розколинами.
          Від садів не залишилось й сліду. Натомість з’явилось жахливе болото, з якого почала виростати величезна тінь з жовтими вогняними очима. Вона підходила все ближче і ближче. Від спалахів блискавок можна було розгледіти потворного відразливого трьох-метрового монстра. Його ноги, подібні колонам, ступали важко; його руки, немов обвислі скелі, з яких тирчать гострі і довгі, як шаблі, пазурі.
          – Давай зістрибнемо! – сказала Анастасія, перекрикуючи бурхливе море та грім.
          – Але ж ми помремо! – відказує Олександр.
          – Це сон. Померти можна лише в дійсності, але не у вісні. Ми прокинемось. Це всього лише сон.
          Він обійняв її і вони пригнули з урвища в бурхливе море…

Щоденник Олександра

          Цієї ночі я прокинувся повністю спітнілим. Сон здався мені настільки реальним, що я ще декілька хвилин, після того як прокинувся, не міг зрозуміти де знаходжусь. Коли я нарешті знайшов вмикач, то виявив себе вдома у своїй спальні. Цілим, неушкодженим і одиноким. Без неї
          Вона раніше ніколи мені не снилася. Ніколи у своїх сновидіннях я її не бачив. Це вперше вона мені наснилась, вперше за багато років я побачив її обличчя. Хоча й лише у вісні.
          Наскільки ж були реальними ті почуття, які я тоді відчував. Тоді, у вісні, мені все здавалось реальним. Втім, як там би не було, а цей сон не був реальністю. Це всього-на-всього сновидіння…
          Цілий день я не міг зосередитись ні на чому. Я перебував під враженнями сновидінь та кошмарів. Спочатку це здавалось казкою, здійсненням мрії. Але потім… Чому все навколо стало таким жахливим? Чому наш райський острів зруйнувався?..
          Весь день я пробайдикував, у голові був лиш цей сон. А увечері, лягаючи спати, я гадав, що не засну. Мені здавалось, що всю ніч, я не зможу зімкнути очей…

                                                                   III

Сон другий

          Ніжний теплий вітер обвіював її обличчя, розвіюяв темне шовкове волосся, наповнював його ароматом квітів та сонячного тепла. Її сукня, немов вогонь, червона, і колишеться від поривів вітру, як знамено гарячого, залитого спраглим вогнем жаги, нового дня. Жаги до зустрічі. Бажання побачитись знову, нетерпіння і пал кохання, що вибухає червоним шовком її сукні…
          Вона босоніж стояла на теплій зеленій траві, під тим самим персиковим деревом, що весь був усипаним рожево-білим цвітом.
          – Анастасіє! – почула вона позаду себе і обернулась.
          – Олександре! Ти все ж таки прийшов.
          – Я не міг не прийти.
          – Як гадаєш, острів знову…
          – Не хочу про це думати, – перебив він її. Кошмар не давав йому спокою цілий день, то нехай у вісні усе буде спокійно.
          – Я хочу насолоджуватись ароматом твого тіла, – ніжно, щиро, лагідно мовляв він, – насолоджуватись твоїм теплом, твоєю посмішкою…
          Вона посміхнулась і у відповідь посміхнувся він. Олександр підійшов до неї і міцно обійняв:
          – Не хочу прокидатись, – тихо мовив, і вже голосніше повторив: – Не хочу!
          – Не можна жити одними мріями, – сказала Анастасія.
          – Я мрію поцілувати тебе… – тихо прошепотів Олександр.
          Вона подивилась на нього – подивилась щирим закоханим поглядом:
          – Тоді нехай усі мрії збуваються, – сказала вона… і поцілувала його.
          Він відчував її ніжні солодкі уста. Теплі, бажані, м’які. І на мить, усе зникло. Запахи, звуки, вітер, море, острів – усе зникло. Були лише вони. І більше нічого, навіть думок…
          – Прекрасний сон, – промовила вона.
          – Сон, – прошепотів він, – у якому здійснюються найпотаємніші бажання…
          Сон, котрий не відрізниш від реальності. У якому почуття справжніші.
          Вони сіли на край урвища, звісивши ноги над лазурним неосяжним морем, під персиковим деревом, і милувались цим райським пейзажом весь день. Допоки картина не почала змінюватися знову: зірки згасали, краски тьмяніли, дерева пересихали і потопали в болті.
          – Я не можу зрозуміти, чому відбувається все це страхіття, – говорить Олександр.
          – До нас знову наближається цей жахливий монстр із болота, – стривожено мовила Анастасія. – Стрибаймо!
          Олександр обійняв Анастасію і вони стрибнули з урвища в бурхливе море…

Щоденник Олександра

          Знову я прокинувся у холодному поту і декілька хвилин, спотикаючись, губився у власній спальні. Поки не розбудив сестру і вона мене не вклала назад у ліжко. Але очі я так і не зімкнув. Лише під ранок, як мені здалось, я зміг трохи подрімати.
          В день спробував перемкнутись на роботу, щоб трішки відволіктись від думок, які не давали мені спокою. Меланхолія, що нахлинула на мене і не відпускала, почала потроху відступати. А до вечора я повністю заспокоївся і звільнився з полону душевних переживань. У мене був хороший настрій.
          Добре повечерявши з сестрою та її хлопцем, ми вирішили подивитись фільм. Я до кінця його так і не додивився, навіть не пам’ятаю про що він був. На мене напала сильна дрімо́та і я пішов спати.

Сон третій

          Ступаючи босими ногами по м’якій теплій траві Олександр піднявся на пагорб. Від золотистого сяйва сонця він прищурив очі і спробував знайти її поглядом.
          Вона сховалась за персиковим деревом. Було видно лише її розсіяне вітром волосся. Він підбіг до неї, взяв за руку та посміхнувся – у відповідь побачив взаємність: щиру посмішку і закоханий погляд.
          – Привіт! – сказала вона.
          – Привіт! – відповів він, – Дивись, що я приніс.
          Олександр протяг їй ліву руку, в долоні якої лежали чудесні гарні плоди.
          – Спробуй. Вони дуже смачні, – каже він.
          – О, моя дорога Єво, – жартівливо промовила Анастасія, – не спокушай плодом забороненим!
          – З’їж його, Адаме, – підігрував Олександр, – і вітаміни, спільно з вуглеводами та білком нададуть тобі здоров’я та енергії.
          – Ти й такі слова знаєш! – розсміялась вона і поклала маленький жовтогарячий плід собі до рота.
          – Казково… – прожувавши, сказала Анастасія. – Нічого смачнішого я в житті не їла.
          – Я зірвав їх в саду. Ходімо візьмемо ще.
          – Ходімо! – погодилась вона.
          Вони пішли в сад і нарвали там багато цих ласих фруктів. Зібрали їх на великий лист невідомої їм рослини і цілий день сиділи біля урвища та їли дивовижні казкові плоди.
          До їхнього бенкету приєдналось декілька маленьких звіряток. Настільки красивих та забавних, що краса моря відійшла на другий план. Бавитись з рожевими, блакитними, жовтими тваринками було куди приємніше. Деякі з них походили на кроликів, деякі на щенят, а інші на лисиць.
          Та раптом вони всі з жахом порозбігались. Олександр та Анастасія зрозуміли, що райський острів почав відходити у морок.
          – Давай трохи почекаємо! – говорить Олександр. – Я не хочу прокидатись. Можливо цей кошмар можна перечекати.
          – Гаразд, – неохоче погодилась вона. – Спробуймо!
          Але кошмар продовжувався довго. Вони чекали до останнього, та монстр з болота ось-ось їх настигне. І коли він наблизився до пари, він замахнувся на них своєю величезною кігтястою лапою… але не дістав їх, – вони вже летіли вниз у бурхливе море…

Щоденник Олександра

          Цієї ночі я виявив себе біля відчиненого вікна. У кімнаті царював гармидер, а сестра зі своїм хлопцем з жахом спостерігали за моїми нічними пригодами. Сестра вклала мене в ліжко.
          Не пам’ятаю й сам, коли я відключився. Але пам’ятаю точно, що покинувся десь до полудня. Сестра готувала обід і чекала поки на обід з роботи прийде її хлопець.
          Добре поївши, я пішов прибирати у своїй кімнаті. Розклав все по своїм місцям, заправив ліжко, міцно зачинив вікно.
          В загалом день пройшов непогано. Але ввечері я ніяк не міг заснути. Мені було страшно. А що, коли в інший раз, я стоятиму не біля відчиненого вікна, а лежатиму там – внизу. Тому я, щоб не заснути, увімкнув телевізор і дивився там все підряд. Поки не задрімав.

                                                                   IV

Щоденник Олександра

          Прокинувшись вранці, я не повірив у те, що всю ніч спокійно спав, і в результаті чудово виспався. Наскільки ж була здивованою моя сестра, коли вона вранці зайшла на кухню, щоб приготувати сніданок і виявила там вже приготовлену мною їжу. Вона навіть не одразу зрозуміла, що це був я.
          Бадьорість та активність текли з мене бурхливою течією. І мені було потрібно кудись її направити. Тому я вирішив сходити до спортзалу.
          Через години дві-три повернувся додому виснаженим, спітнілим  та голодним. Тому я поїв, сходив у душ і пішов працювати.
          Ввечері подався спати, не знаючи, чи добре висплюсь. Одначе, заснув я в хорошому настрої.

Сон четвертий

          Хвилі омивали піщаний берег. Від сяйва сонця пісок здавався золотим. Тут Олександр ще не бував. Але йому хотілось чим швидше побачити її. І він побіг на пагорб до персикового дерева.
          – Ти впізнаєш його? – запитала Анастасія, коли він підійшов до неї. – Ти впізнаєш це дерево, Олександре? Це те саме персикове дерево, під яким ми в останнє бачились на яву.
          – Ще один доказ того, що все це витвори нашого розуму. Але чому ми не можемо контролювати це творіння?
          – Ми? – здивувалась вона. – Нашого? Це все настільки… Я не знаю. Ти гадаєш, що це я тобі снюсь? Чи не так?
          – Я точно знаю, що я не можу бути сновидінням.
          Анастасія нічого йому не відповіла. Лише посміхнулась. Вони подивились одне на одного, начебто бачились в останнє. Потім Анастасія розсміялась і обійняла Олександра.
          – Чому ти смієшся? – здивувався він.
          – Я відчуваю потяг до тебе. У вісні. Але хвилююсь, немов як на яву.
          – У вісні? – задумався він і тихо повторив, – у вісні…
          Вони довго ще сиділи під персиковим деревом. Мовчали, але при цьому прекрасно розуміли один одного. І, врешті-решт, вони возз’єднались…

          – Давай не будемо чекати, – вже ближче до вечора сказала Анастасія. – Давай пригнемо зараз.
          Олександр у відповідь поцілував її, міцно обійняв і відштовхнувся від землі…

Щоденник Олександра 23.05.2006 року

          На щастя, цієї ночі, я прокинувся в ліжку, а не десь біля вікна, чи ще гірше. Я ніяк не міг забути ті відчуття, які пережив у вісні.
          На скільки ж мені все це здається реальним. Набагато реальнішим самого буття. Чому так? Чому у вісні мені набагато краще, ніж у справжньому житті? Мені здається, що я сходжу з розуму. Що я занадто багато думаю про ту, яка з кожним днем перетворюється із спогаду у примару, і раптом…
          Мені потрібно відпустити її.
          Але я не можу. Не можу. Я розриваюся на частини. Світ перевернувся з ніг на голову. Розум бунтує. Я втрачаю самого себе, і світ, що навколо мене. Він руйнується, як нестійка конструкція карткового будиночку…
          Відволіктись від всіх цих думок мені допомогла сестра, коли попросила мене написати їй вірша. Вона кожної п’ятниці ходила у якийсь поетичний гурток, де любителі поезії, читають свої вірші. Їм за тиждень потрібно написати, як мінімум, хоча б один вірш, а слухачі згодом дають йому оцінку. Ось, що у нас з нею вийшло:

                                       Немов зорі весняної ночі,
                                       Немов очі прекрасних дівчат –
                                       Як промені сонця блискучі,
                                       А як дарунок, то як діамант.
                                       І блискіт кришталю не спалахне,
                                       Поки промінь сонця не впаде
                                       На твої чарівні очі.
                                       Як вдень, так і вночі,
                                       Зриває вітер рожеві пелюстки.

Щоденник Олександра 24.05.2006 року

          Мені нічого не наснилось. Абсолютно нічого. Всю ніч я спокійно спав. Одного разу вже таке було, коли я заснув перед телевізором на канапі. Що таке? Мені це здається дивним. Не знаю чому. Що було вчора? Вчора я весь ранок боровся з собою, далі – вірші, прання, зміна постелі, телевізор, вечеря…
          Що являється причиною того, що… щоб все в моєму житті стало на круги своя.

Щоденник Олександра 25.05.2006 року

          Цієї ночі мені знову нічого не наснилось. Відчувається якась пустота. Начебто я стою біля прірви, де раніше був міст, а зараз його немає. І мені ніяк не перейти на іншу сторону…

Щоденник Олександра 26.05.2006 року

          Нічого…

Щоденник Олександра 30.06.2006 року

          Пройшов цілий місяць. Мені здається, що я зажив нормальним життям. Вчора ввечері я вирішив піти разом з сестрою до її поетичного гуртку, де вона читає свої вірші. Заодно я прочитав і свій. Хоча довго вагався. Ось він:

                              Хотів би побачити світ, що позаду,
                              Розстеляючи стежку до квітучого саду.
                              Почути той голос, що кличе з собою,
                               І скошує шипшину гостро́ю косою.
                              Але я не йду і спиняю себе,
                              Адже…
                              Кого мені кохати, як не тебе?..

                              Можна жити і дивитись вперед.
                              Відчувати кохання, що солодке, як мед.
                              Можна грубо помилитись,
                              І перед собою провинитись.
                              Та рішення лише одне,
                              Адже…
                              Кого мені кохати, як не тебе?..

                              Повернути б час назад,
                              Та розібрати цей безлад.
                              Адже це не кінець,
                              Це сонця теплий промінець.
                              Але тепло його мені слабке,
                              Адже…
                              Кого мені кохати, як не тебе?..

                              Глибше морів та вище небес,
                              Я з тобою воскрес.
                              Та залишаюсь один,
                              І стою немов біля вершин.
                              А рішення піднятись, дуже важке!
                              Адже…
                              Кого мені кохати, як не тебе?..

                              Не хочу забути, і не хочу я йти,
                              Кращої за тебе мені не знайти.
                              Важко підібрати потрібні слова.
                              Я мовчу, але це не відмова…
                              Я картаю себе за це!
                              Адже…
                              Кого мені кохати, як не тебе?..

                              Хотів би побачити світ, що позаду,
                              Розстеляючи стежку до квітучого саду.
                              Адже це не кінець, і я не прощаюсь,
                              Я до тебе покваплюсь,
                              Щоб сказати ось це:

                              Кого ж мені іще кохати, як не тебе?..

Щоденник Олександра 01.07.2006 року

          Літо розпочалось непогано. Я отримав нове велике замовлення від однієї доволі великої фірми, і одразу взявся за роботу. Настрій був хорошим, як і погода. В голові крутилась весела мелодія. Думки були чисті та ясні.

                                                                  V

Щоденник Олександра 20.07.2006 року

         
Ну, ось я й все зробив. Працював майже цілий місяць, але воно було того варте, бо мені вдалось дуже непогано заробти. Ніщо мене не турбувало. Мені подобається працювати. Тим більше – робота відволікає. Але судячи з того, що я зазирнув у свій щоденник, і роблю черговий запис. Це означає, що мене тривожить відсутність тих самих заповітних снів. Я вже не думаю про них так, як думав спочатку. І хвилююся щодо цього. Просто я знову знайшов листи. Але не став їх перечитувати. Вони просто якось мене заспокоювали. Тримаючи їх в руках, я дивився на них і думав про все. Про все на світі. Поки не заснув…

Сон п’ятий

          У повітрі віяло квітами, яблуками та медом. Але мед ніде не знайдеш. Бджілки літають з квітки на квітку, а де їхнє гніздо, не ясно.
          Прямо над Олександром припливла, немов риба у воді, спокійно та повільно вогняна жар-птиця. Тепло від птаха було ніжним, а вогняне пір’я було шовковою гладдю. Не кусало, як вогонь, а ніжно пе́стило. Птах поплив в сторону персикового дерева. Олександр пішов слідом за ним, і вони супроводжували один одного всю дорогу.
          Жар-птиця поплила собі далі над морем, а він лишився. Подивився на Анастасію так само, як вона в цей момент дивилась на море.
          – Що з тобою? – запитав Олександр, коли підійшов до неї.
          Після цих слів він помітив полегшення на її обличчі. Начебто, із його приходом, від неї відступило щось погане.
          – Нарешті ти прийшов. З нашої останньої зустрічі у мене дивне відчуття. Я не знаю, як його пояснити.
          – І в моїй голові відбувається щось дивне. Здається, що від мене відділилась частинка, і вона залишилась десь тут. Спостерігає за мною.
          – А мені весь час здавалось, що ти поряд. Що в стужу ти мене зігріваєш, у темряві – освітлюєш дорогу, при польоті – не даєш упасти, а при падінні – мене підіймаєш. Мені було погано, але те відчуття, що ти поряд, заспокоювало мене.
          Райський острів прояснював їхній розум та виліковував душу. Вони не відчували у цьому місці ані холоду, ані болю, ані самотності. Його краса та затишок зігрівали їх. Море заспокоювало.
          Їм було добре. Нехай це був лише сон, але був він правдивішим за реальність. Бо вони були разом…

Щоденник Олександра 21.07.2006 року

          Я чітко пам’ятаю її обличчя. Її запах, голос, сміх. Ніколи не думав, що сни бувають такими реальними. Коли я прокидаюсь, то мені здається, що я все ще там – з нею. Поки я не увімкну світло, то не повірю в те, що вже прокинувся. Це та прірва, у яку я падаю разом з нею. Це і спасіння, і вихід, і втеча. Але це сон. Не потрібно тікати. Потрібно… залишитись.
          Сьогодні ми з сестрою написали новий вірш. Муза не дуже охоче її відвідує. А в мене, як виявилось, є до цього певний хист.

                                       Кохання – цвіт, і весь мій світ.
                                       Усе моє життя –
                                       Це цвіт, який ще не зів’яв.
                                       Моє життя – це ти!
                                       І народився я тоді,
                                       Коли пізнав тебе я.
                                       Й до свого серця говорив:
                                       «Тепер ти не моє,
                                       І залежиш не від мене…»
                                       Нехай цвітуть сади,
                                       Та не зів’яне цвіт.
                                       Ти – мій світ, моє життя!
                                       І цвіте цвіт, і цвіте моя любов.
                                       Ти весь мій світ,
                                       Моє життя, мій подих, і моя душа.
                                       Якщо є рай, то він зі мною –
                                       Бо ти поряд!

Сон шостий

          Головним було те, щоб не піддатись чарам цього острова: потрібно не забути те, що замислив. Олександр хотів заволодіти своїм сновидінням.
          Він покрокував до пагорба. Відчуваючи ніжне тепло, шовкову траву, привітний лагідний вітерець, він впав у насолоду. А побачивши її, повністю ввійшов у забуття. Небесні барви переливались від вогняних помаранчевих, до лагідних зелених. Лазурне море причаровувало. Різнокольорові пухнасті звірята були привітними і давали гладити свою ніжну шубку.
          – Я відчуваю, що з тобою щось не так, – промовив Олександр.
          – Зараз все чудово, – відповіла вона. – Прекрасно!
          – Я не хочу прокидатись, Анастасіє. Я хочу бути з тобою вічно.
          – Вічність! Чи існує вона взагалі? Мені здається, що ніщо не може існувати завжди.
          – А наше кохання?
          – Окрім нашого кохання звісно! ‒ посміхнулась вона.
          День проходив непомітно. Вони насолоджувались моментом. Але момент закінчився і почався кошмар. Райський острів йшов у пітьму.
          – Олександре, час прийшов!
          – Ні, ми не пригнемо. Ти сама казала, що у вісні не можна померти. Тому немає сенсу тікати. Треба боротись.
          Райський сад перетворився в болото. І з нього виповз величезний бридкий монстр. Потвора підходила все ближче і ближче. Вкотре наші герої опинились між прірвою бурхливого моря і жахливим монстром.
          – Олександре, стрибаймо! – вмовляла його Анастасія.
          Але він не слухав. Хлопець впритул підійшов до монстра:
          – Іди звідси! Ми тебе не боїмося!
          Але потвора не слухала його. Над Олександром нависла величезна кігтяста лапа. А наступної миті вона вразила його в груди і віджбурнула до краю урвища. Анастасія допомогла йому піднятись. Він ледве міг пересувати ногами. Дівчина обійняла його і зробила крок у прірву…

Щоденник Олександра 12.08.2006 року

          Я прокинувся від власного крику. Боліло все тіло. Неймовірно пекли груди. Сестра зі своїм хлопцем забігли у мою кімнату і заціпеніли від побаченого: усе лоє ліжко було червоним від крові. Моя футболка нагадувала пошматовану ганчірку, а на грудях кровоточила рана залишена величезними пазурами…
          У лікарні я розповів все, як було, лікарю. Він не зовсім повірив мені, але й не дивився на мене, як на божевільного. Для мене наклали шістдесят вісім швів. Я оговтувався декілька місяців. Та мені стало зрозумілим найголовніше: СНИ БУЛИ РЕАЛЬНИМИ. А причиною були листи. Це вони виклика́ли ці сновидіння. Кожного разу коли мені снився острів, листи знаходились поряд. Під подушкою, або в руках. А це означає, що в неї під подушкою лежить те саме, що і у мене. Потрібно лише переконати її… у реальності сну.
          Коли вже мене виписали з лікарні, я був готовим. Готовим, щоб заснути.

Сон сьомий

          Швидкий біг прошмигнув мимо кущів з солодкими плодами і попрямував до пагорба. Швидко наблизившись до персикового дерева Олександр зупинився перед самою прірвою.
          – Анастасіє, ти гадаєш, що все це сон!..
          – На землі такого місця точно не існує, – відповіла вона.
          – Я не сон! Я реальний! Це все насправді. Повір!
          – Трохи кумедно це чути… від сновидіння, – нервово посміхнулась вона.        – Ні, я не сновидіння! Це не сон!
          Це виявилось важче, ніж гадав Олександр. В нього в голові не з’являлось чітких думок та ідей. Він не знав, що робити. А тому змирився і піддався чарам марення.
          – Чудесний острів, – спокійно промовив він. – Можливо це Рай, як гадаєш?
          – Не весь час. Чому тут відбуваються усі ці жахи? Чому в реальності мені весь час погано, як фізично так і духовно, а тут так добре?
          – В тебе якісь проблеми?
          – Не звертай уваги. Все добре…
          Добре…

Щоденник Олександра 13.08.2006 року

          Думай, думай, думай! Як переконати її у правдивості сну? Як?
          Я не знаходив собі місця. Моя рана вже повністю загоїлася. Залишився лише шрам, який іноді дуже свербить. Я переніс сон у реальність.
          Після цієї думки в мене з’явилась геніальна по своїй простоті ідея: а чому б не зробити навпаки і не перенести реальність у сон.

Сон восьмий

          Олександр крокував до пагорба. Піднявшись, біля персикового дерева, він побачив її. Але вона була якоюсь не такою, як завжди. Щось нове з’явилось у її погляді.
          Коли хлопець підійшов ближче, вона торкнулась його обличчя.
          – Як таке можливо? – промовила Анастасія.
          – Я не знаю, але можливо.
          – Ти не сон…
          – Я реальний, як і ти.
          Осяяння. Просвітлення.
          Цього разу дівчина здавалась реальнішою. Її погляд був більш справжнім.
          – Останні місяці я себе погано почувала. Сьогодні я дізналась причину, – сказала Анастасія.
          – І в чому причина?
          – У вагітності. Лікар не повірив самому собі коли переконався у цьому. Річ в тому, що… я цнотлива. Чи можливо завагітніти у вісні?
          В Олександра відняло мову. Він не міг нічого сказати. Та, врешті-решт, промовив:
          – Це не сон. Візьми цей папірець і тримай його так міцно, як лише зможеш. Тут моя адреса і всі мої контакти. Ти прокинешся і триматимеш його у ріці. Ти знайдеш мене. Я вірю.
          Вони стояли на краю урвища. Він дав їй папірця, обійняв і відштовхнувся від землі…

Щоденник Олександра 18.12.2006 року

          Надія – помирає останньою. Віра – живе вічно. Гасне, але не потухає.
          Пройшло два місяці. Почалась зима. Скоро Новий рік. В мене більше не було цих снів, і я більше не бачив ні острова, ні її. І не було від неї жодної звісточки. Чи подіяв мій план?

                                                                  VI



Максим Власвіт

Відредаговано: 01.03.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись