Per Aspera

Розмір шрифту: - +

7. Temporas

червень, 2005 рік

Ранковий Стрийський парк був тихий та порожній. Підштовхуючи коляску по червонуватій землі, Олена гуляла зі своєю Соломійкою. Їй вже було трішки більше місяця. Вагітність проходила легко, дитина народилась здоровою, і лиш тепер Олена відчувала, що внутрішнє напруження потроху відходить.

Усі дев"ять місяців жахливо переживала чимось нашкодити собі, з дому виходила лиш на пари і з пар, і то Андрій завжди відвозив її та привозив назад. Коли дитя вже народилось і отримало своє власне життя, окреме від тіла своєї матері, вона потихеньку почала повертатись до свого звичного стану. Зокрема, заново відчула бажання нових подій та досягнень. Відтак, коли Соломійці було лиш декілька тижнів, Олена майже спокійно залишила її на декілька годин з Уляною (і з заздалегідь заготовленою порцією суміші) і пішла захищати магістерську дипломну роботу. Власне, іншого вибору у неї не було.

Коли усі необхідні дівчинці щеплення було зроблено, Олена почала час від часу брати її на прогулянки. Не знала, добре це чи погано, та думала, що літнє сонце не зашкодить. Просто катала по парку, ба радше влаштовувала піший променад для себе, бо надто комплексувала через пару кілограмів, які набрала після пологів. Намагалась, навіть, при ходінні з коляскою використовувати спортивну ходу, не звертаючи уваги на здивовані погляди перехожих.

- Слухай, - почала якось під час вечері, - Я тут вирішила на курси тестерів записатись.
- Уже зараз? - здивовано спитав Андрій.

Олена знизала плечима.

- Ти сам казав, що мені треба розвиватись.
- Так, але ж дитина ще зовсім мала.
- То й що? - Олена знову знизала плечима, - Можна мамі чи Уляні лишити. Молока у мене і так нема, тому Соломія не потребує моєї постійної присутності.
- Ну... - Андрій задумався, - річ не тільки в цьому. Зловживати допомогою родичів – то не є добре.
- Та вони ще подякують! - впевнено заявила вона,- Маму в бібліотеці перевели на півставки. Вона до обіду працює, а потім не знає, де себе подіти. У Уляни взагалі депресія, після того, як той продюсер її виставив. А так, то якоюсь справою займеться, то може хоч схудне. До того ж, ми кожного місяця даємо їм гроші, то, може, взамін і вони для нас щось зроблять?

Тепер і Андрій лиш знизав плечима.


Батько більше не снився. Уже майже рік він успішно дотримувався своєї обіцянки. Це тішило. Звісно, передбачати певні події стало важче, та його візити ще жодного разу не закінчувались нічим добрим.

Втім, більша половина його пророцтв виявилась брехнею. Весілля відбулось, хоч батько явно намагався попередити про те, що цьому не бувати. Також він мав певні передбачення стосовно дитини, але Соломійка народилась цілком здоровою.

Він був жахливою людиною усе своє життя, і навіть після власної смерті просто намагався лякати Олену. Може йому просто подобалось робити усе для того, щоб, не дай Боже, їй раптом життя не здалось раєм?..

Та недобрих снів більше не було і вгадувати, що буде далі, стало неможливо. Але ж як цікаво...

Літо вправно виконувало усі свої функції, курси тестерів скоро повинні були розпочатись, Олена майже щодня гуляла з Соломійкою у Стрийському парку, а в суботу і у неділю, коли Андрій міг залишитись з малою, на годину втікала в басейн. Плавання вона обожнювала ще з  з часу їх поїздки до Адріатичного моря.

Яромира вона зустріла, як завжди, в той момент, коли найменше очікувала. Він прямував повз озерце з лебедями, а Олена тим же шляхом штовхала перед собою коляску. Вже по традиції, він зауважив її першою. Випадково піднявши голову, вона натрапила на це незмінно іронічне обличчя. Яромир тримав за руку красиво вбрану дівчину, яка щось жваво розповідала йому. Сама ж Олена була одягнена у кеди і спортивний костюм, ще й, як відомо, її образ доповнював дитячий возик, у якому спала Соломія.

Ну чому він завжди бачить її виключно у найбезглуздіші моменти її життя? Власне, саме його присутність і робить ці моменти безглуздими. Проте, чому він ніколи не зустріне її, наприклад, біля університету? Чому не вгледить її, скажімо, десь на чергових професійних курсах? А краще було б, щоб їх зустріч відбулась в одному з найкрутіших офісних центрів Львова. Чи у дорогому ресторані, куди Олена прийшла б у розкішній сукні, ще й у приємному товаристві.

Але ж ні! Він, наче навмисне, з"являється саме тоді, коли вона зі шваброю береться до прибирання, чи коли вона із крейдою в руках коло дошки проводить урок, чи оце зараз, коли вона пхає поперед себе ту кляту коляску.

Зловила себе на тому, що стидається цього. Була практино впевнена, що на цей раз Яромир подумав "Ну, так. Єдине, на що ти здатна, це плодити потомство". Злилась сама на себе, бо їй і досі не була байдужа його думка. Відчувала пекельний сором перед своєю дитиною, бо шкодувала, що та зараз поряд. І вже зовсім жахливо було від думки, що якби помітила Яромира раніше, то, можливо, встигла б зробити вигляд, що ця коляска не її.

Після кожної такої несподіваної зустрічі з ним, почувалась так, наче її щойно викупали у бочці з кізяками. Та чому ж вона знову й знову прагнула бачити його, так сильно, наче сонця взимку?..


Бабуся померла раптово. Лиш декілька днів назад дзвонила, щоб у сто перший раз посварити свою невістку із чергового надуманного приводу, аж раптом бабусина сусідка, що відвідувала її час від часу, повідомила, що старої більше немає. Інфаркт...

Ніхто не плакав. Прощались у повній тиші. Слів не знайшлось. Жодних...

Найкращий вчинок, який вона зробила за життя – все ж, переписала хатину, у якій жила, на ненависну дружину свого сина. Можливо, обрала б ще когось, та крім неї і двох внучок більше нікого не мала.

Стало питання маминого переселення у село, але тільки після ремонту.


Втім, смерть бабусі була лише маленькою зупинкою, після якої життя знову побігло своїм звичним шляхом. Почались довгоочікувані курси тестерів, і кожного ранку Олена приносила малу сестрі.



Almonic

Відредаговано: 26.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись