Per Aspera

Розмір шрифту: - +

8. Temporas mutantur

травень, 2016 рік

Тридцятитриліття підкралось непомітно і зовсім несподівано. Стало за спиною, затулило очі і тихо спитало "Вгадай хто?". Смутку не принесло, але і радості особливої не відчувалося. Перетнувши славнозвісний тридцятирічний рубіж, до днів власного народження почала ставитись абсолютно байдуже, і усе менше і менше розуміла цей масовий ажіотаж навколо даного свята.

Стіл накривала для дев"ятьох людей. Ні, друзі у неї не з"явились, це все була родина. Вона, Андрій, Соломія, Уляна, Олексій, їх троє дітей, а ще з села збиралась приїхати мама. У кафе йти не хотілось. Готувати вдома теж не було особливого бажання, та виходів у світ Олена ніколи терпіти не могла, отже доводилось влаштовувати домашні прийоми. Втім, скаржитись не було на що, бо мала найкращу у світі помічницю.

Соломійка сиділа поруч, чемно нарізаючи овочі на салат. Олена завжди дивувалась, хто і коли міг навчити цього її дитину. Звісно, це була робота Андрія. Ставало соромно і сумно, коли уявляла собі, скільки разів їм доводилось готувати вечерю лиш удвох.

Після закінчення курсів роботу запропонували тільки в Івано-Франківську. Розуміла, що дитина була ще зовсім мала, та боялась, що після декрету не буде і цього.

Робота у трьох годинах їзди від Львова означала маже цілковиту відсутність тут  і повну присутність там. Олена, звісно ж, не могла дозволити собі проживати там увесь робочий тиждень, приїжджаючи лише на вихідні. Відтак, не придумала нічого кращого, ніж прокидатись щодня о п"ятій ранку, для того, щоб о шостій вийти з дому, і о сьомій вже сідати на електричку; потім прибути в офіс о десятій і працювати до сьомої (чи до шостої, якщо без перерви), а тоді знову бігти на електричку і з"являтись вдома о десятій чи одинадцятій вечора.

Одного разу коли Олена замість Андрія прийшла до Уляни, щоб забрати малу, вона з подивом побачила, що її одинадцятимісячна доня, яка раніше могла тільки лежати, сидіти і повзати, абсолютно спокійно ішла їй назустріч на двох ніжках. Лиш побачивши маму, вона злякалась та голосно заплакала, не дозволивши узяти себе на руки. У пам"ять врізались слова Уляни "Не хочу тебе засмучувати, та здається, вона тебе не впізнає".

Далі гірше. Соломійці було два з половиною роки, коли Олена на три місяці поїхала у Київ на курси менеджерів. Повернувшись, жахнулась. Дитина, побачивши її, абсолютно чітко спитала Уляну "А хто то?"

Взагалі, певний період часу після кожного повернення слід було заново нагадувати про себе. Це було дивно, та, врешті решт, несмертельно.

Так чи інакше, з часом життя стабілізувалось, і з донькою почала бачитись набагато частіше. Після майже трьох років катань до Івано-Франківська, Олена знайшла таки роботу у Львові. Ще декілька років працювала менеджером проектів, а у дві тисячі тринадцятому, використавши свій семирічний досвід роботи у двох компаніях, відкрила свою. Над створенням власного доброго імені працювала невтомно, тож у потрібний момент не було нестачі ні у співробітниках, ні у замовниках.

Узявши перші літери свого прізвища та імені, придумала назву "SamOl-ІТ". Дві останні літери слід було читати як "ай-ті", та і клієнтам і працівникам компанії було явно комфортніше вимовляти цю назву, як "Самоліт".

Придбала і свою власну квартиру. Жили тепер у ній, а у старій робили ремонт і готували її для Соломії, бо звісно ж, розуміли, що вона не лишиться з ними назавжди.

Соломія... Мабуть, ніщо так не боліло, як стосунки з нею. Навіть той факт, що рідна мати повсякчас про усе дізнавалась пост-фактум, засмучував не так сильно, як те, що власна дочка, у свої майже одинадцять, повністю навчилась без неї обходитись. Навіть відсутність Олени раптом стала їй абсолютно байдужа. Втім, проводячи купу часу з коханою хресною і двоюрідними братами та сестрою, природньо, що була відкритішою саме до них.

На якомусь домашньому святі Соломія заспівала пісню, і Олена з неабияким здивуванням помітила, що в малої дуже красивий голос. І, мабуть, з усіх людей, що сиділи у той момент за столом, новиною це стало лише для неї. Про відвідини Соломійки хору вона дізналась від Андрія, уже після того, як пройшло декілька репетицій.  Не мала нічого проти цього хоббі, просто було неприємно, що їй не сказали про це відразу.

Але, як то каже приказка, що було, те загуло. Соломійка сиділа поруч, вміло нарізала овочі, щось впівголоса наспівувала, усім своїм виглядом випромінюючи цілковиту гармонію внутрішнього світу.

- Мам? - спитала вона, припинивши музичні маніпуляції, - А ти прийдеш завтра на мій виступ?
- На твій виступ?.. - здивувалась Олена.
- Ясно, - була спокійна відповідь, - Значить, не прийдеш.
- Вибач, я... зовсім забула... А завтра в мене багато справ...
- Все окей. Тато казав, що прийде.
- Звичайно. А ще бабусю запроси. Думаю, вона з радістю приїде з села заради цього. І тьотя Уляна прийде.
- Добре, - байдуже відповіла Соломія.

Ще з хвилину вони мовчки нарізали овочі. Олена намагалась вгамувати почуття провини перед донькою, яка вже навіть не дивується її відсутності.

- Доню... - стиха мовила, - Я хочу, щоб ти знала... Усе, що я роблю, це тільки для тебе... Ні для кого іншого, а лише для тебе... Тільки через те, що ми з татком так багато працюємо, у тебе усе є: і смачна їжа, і хороший одяг, і затишне житло, і поїздки за кордон на канікулах...

Вчасно вкусила себе за язик. Це повинно було бути вибачення, а не нова порція звинувачень.

- Я знаю, - відповіла її розумниця, - А про мій День народження через декілька днів пам"ятаєш?
- Звичайно. Хіба ж я колись забувала про це?

Потім прийшло сімейство Радісних. Діти Уляни і Олексія вмить заповнили собою увесь простір. Дівчинка і два хлопчики по десять, дев"ять і вісім років творили свій власний маленький Армагеддон. Їх постарівша після виходу на пенсію бабуся, хоч і називала їх антипками, та по секрету дуже любила цей дитячий галас.



Almonic

Відредаговано: 26.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись