Per Aspera

Розмір шрифту: - +

9. Nos et mutamus in illis?

Дізнавшись, що зустріч призначено не у ресторані і не у кафе, а у Яромировій автівці, прилаштованій на підземній парковці супермаркета, Олена ,навіть, трішки зраділа. Отже, він теж не очікує, що це забере багато часу. Тим краще.

З найбезтурботнішим виглядом прогулюючись серед автомобільних рядів, намагалась розшукати чорний Фольксваген. Втім, Яромир сам посигналив, помітивши її, і вона направилась до нього. Відчинила дверцята і опинилась у затишному салоні.

- Привіт.
- Привіт.

Декілька довгих митей вони просто мовчки розглядали одне одного. Це була лиш друга їх заздалегідь запланована зустріч з того часу, як вони познайомились. А скільки їх було в її уяві... Того молодого хлопця, якого вона зустріла колись, більше не було. Ледь зморшкувате обличчя зраджувало його тридцятивосьмирічний вік. Чорне волосся та чорні очі, в яких з"явилась ще більша глибина.

Всміхнувся. Досить щиро, а не так, як завжди.

- Дякую, що прийшла, - мовив.
- Будь ласка.

Посиділи мовчки. Олена збиралась з думками, та виходило це в неї досить погано.

- Як ти? - спитав.
- Добре, - єдине, що змогла відповісти.
- Бачив, у тебе все склалося. І кар"єра, і сімейне життя.
- Не скаржуся, - подумки зраділа, що він першим про це заговорив.
- Класно, - він зітхнув,- А у мене все далеко не так радісно.

Олена інстинктивно напружилась. Того, що він почне скаржитись, зовсім не очікувала. Яромир продовжував.

- Сім"я летить по швах, лиш робота рятує.
- Ну, це класика, - не втрималась від уїдливого зауваження, - Жінка – стерво і жити не дає?

Тримати удар він умів завжди. Навіть зараз вдав, що її слова його зовсім не зачепили.

- Та ні. Це я її розлюбив.
- Звичайно, вона ж розповніла і стала не такою привабливою, так?
- Напевне, це буває з усіма жінками, - погодився з якоюсь абсолютно не властивою йому покірністю,- Ну, ти – це виключення. Виглядаєш просто чудово. Та не в тім річ. Мабуть, просто почуття проходять з часом. І від того, що було раніше, нічого не лишається.
- Значить, почуття були несправжні, - хотіла, щоб ця фраза прозвучала байдуже, та ця тема була занадто болючою для неї.
- А що є справжнє у цьому житті? - він сумно осміхнувся, - Навіть собі, і то довіряти неможна. Сам в шоці, як бачу, що усе, що думав колись, то просто брехня...

Вони мовчали довго. У тиші теплого салону починав зароджуватись якийсь незрозумілий світ, у якому були тільки вони двоє. Мрії... Знову мрії... Чому навіть зараз вона хоче його понад усе на світі?.. Коли заговорила, не впізнала власний голос.

- Я... усе життя ставлю перед собою цілі... Весь час... Ще не встигаю досягнути однієї, як вже думаю про наступну... Я починала прибиральницею, і пішла на тисячі кроків вперед. І якби не той моральний копняк у дупу, який я одного разу отримала від тебе, якби не це ідіотське бажання довести тобі - так, саме тобі - що я щось можу, що я чогось вартую, я б... я б, можливо, і досі могла бути на тому ж місці, що й тоді. Я настільки захопилась цією ідеєю, що... що перестала звертати увагу на інші важливі речі... і тепер дуже шкодую про це. І обіцяю сама собі, що зроблю усе, щоб надолужити те, що пропустила повз себе. Бо усе, що хотіла довести тобі, цього не вартує. І цього не вартуєш ти.

Він мовчав, уважно слухаючи, та не даючи жодного шансу зрозуміти, що він думає. Як йому це вдається? Байдуже...

- Ну, все, - ввімкнула фінальний тон,- Тепер мені час іти. Дякую за зустріч, сподіваюсь, вона була остання.
- Лишися, - його рука торкнулась її руки, - Будь ласка...

Наче удар блискавки. Вона завжди знала, що дотик цієї руки саме такий. І саме такими ніжносолодкими на смак будуть його губи. І саме так він задихатиметься у її обіймах. І саме так тремтітиме від її поцілунків, які вона безупину даруватиме йому. І саме ці брудні, сороміцькі слова вони шепотітимуть одне одному, розпалюючись, роздразнюючись, втрачаючи голову, гублячись десь на межі цього світу. І саме таким вогнем горітимуть його очі тієї миті, коли він вона стане його...

Вона давно усе знала. Бо в думках робила це вже безліч разів.

 

Додому повернулась близько півночі.

- Привіт, сонечко, - якомога безтурботніше привіталась з Андрієм.
- Привіт, - відповів він, виходячи в коридор - Я дзвонив тобі разів з десять.

Світло люстри зовсім непривабливо впало на його обличчя і добре помітну сивину. Коли він встиг так постаріти?

- Так, вибач... Я не чула... Випадково зустрілась зі знайомою і зовсім забула про час.
- Ну...окей... - здається, він повірив, - Просто попереджуй наступного разу.
- Звичайно. Вибач, будь ласка. Ти вечеряв?
- Так.
- Молодець. Буду за п"ять хвилин, - і вона швидко побігла в душ.

Андрій не спав якщо не усю ніч, то точно вже добрі півночі. Знайома... Звичайно, його дружина має право зустрічатись зі знайомими, і навіть з подругами. І нічого тут немає дивного, крім того, що жодних знайомих і подруг в Олени не було як мінімум з дві тисячі першого року, і це досить довгий час, якщо врахувати, що вже дві тисячі шістнадцятий. Вона товаришувала лише з колегами по роботі, але їх спілкування ніколи не було настільки близьким, щоб так пізно приходити до дому.

Абсолютна і повна відсутність друзів у тоді ще майже вісімнадцятирічної дівчини дуже здивувала Андрія, і він, звичайно, спитав Олену про це ще у перший місяць їх знайомства. Вона розповіла йому, що раніше мала двох подруг. Одну звали Юліана, разом вони дружили з п"ятого класу і майже до закінчення школи, а потім різниця у фінансовому достатку їх сімей стала кидатись в очі все більше і більше, і зрештою дівчата розсварились. Другу подругу звали Христина, вони познайомились вже на першому курсі університету. Христина ж навпаки була з бідної родини, проживала у селі, і заздрила Олениній львівській прописці, а ще більше - успіхам у навчанні і наявності в неї роботи і хлопця, що з часом теж привело до сварки.



Almonic

Відредаговано: 26.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись