Перехрестя

Розмір шрифту: - +

24

  - То що, їдемо? - спитав Ежен після сніданку.

 - Я б хотіла трохи потренуватися тут, вдома, - відповіла я. - Може, ще в мене нічого й не вийде.

Я прекрасно пам'ятала той епізод, що стався з Ольгою, тому особливого ентузіазму його ідея в мене не викликала.  Але й показувати себе боягузкою не хотілося.

Коли з горем пополам я забралася в сідло Ластівки,  то в голові лишилася тільки одна турбота - як  пошвидше знову опинитися на твердій землі.  Добра  конячка, немовби відчуваючи мій страх, стояла як укопана і тільки трохи попирхувала.

 - Так, чудово, - серйозно сказав Ежен. - Тепер тримайся міцніше.

Він взявся за повіддя і повів Ластівку спокійним кроком вздовж по алеї, потім ми повернули назад.  Я вже почувалася сміливіше, більше того - верхова їзда навіть починала мені подобатися.

Він показав мені, як керувати конем:

 - Ми далеко не вирушатимемо, бо тобі буде тяжко з незвички. Трішки погуляємо по околицях - і додому.

Я кивнула, задоволена своїми успіхами.

Погода була дещо прохолодніша, ніж учора, на траві сріблився іній, але небо, обрамлене білими хмаринками, було таким же ясним. Де-не-де в полях, у затінку лісосмуг,  ще лежав сніг, але птахи щебетали вже по-весняному.

Ми звернули на дорогу, яка вела в Річище. Біля автобусної зупинки стояв невеликий гурт людей. Усі, чи майже всі, обернули голови в наш бік.

Ми порівнялися з зупинкою і я, знаючи, що в селі потрібно з усіма вітатися, голосно сказала:

 - Доброго ранку.

Ежен промовчав.

Мені не відповіла жодна душа. Лише коли ми вже проминули зупинку, я почула сказане кимось із чоловіків  непристойне слово і голосний сміх інших селян.

У цю мить з-за повороту вигулькнув автобус, і люди гамірно,  розштовхуючи один одного, кинулись штурмувати двері.

Ми від'їхали метрів сто, коли Ежен сказав:

 - Не вітайся більше з цим набродом, вони того не оцінять. Ці люди ненавидять нашу сім'ю і все, що з нею зв'язане.

 - То що мені робити, - спитала я, - ненавидіти їх у відповідь?

 - Ввімкни ігнор. Тупі обивателі не заслуговують ненависті.

 - Знаєш, мені дивно таке чути, - тихо сказала я.  - Ми живемо у двадцять першому столітті, а не в середні віки. У мене є родичі - такі  самісінькі сільські жителі, невже вони винні в тому, що живуть у нестатках? Все, що їм залишається - лаяти державу і тих, хто живе краще за них.

 - Ага,  замість того, щоб самим  починати робити щось, аби жити  достойно. Звикли вимагати усіляких благ,  а якщо не отримують їх просто так, то дивляться. у кого б ті блага можна поцупити чи відняти силою. Такий вже наш український менталітет, до того ж,  ще й "совком" зіпсований. Як усе гарно починалося тоді, сто років тому, і чим закінчилося? Зараз теж ми продовжуємо тихенько котитися в прірву...

 - Мені здається, що ця прірва. про яку ти згадав - вона між різними прошарками суспільства. Ти ніколи не зрозумієш, як це - заробляти сотню гривень на місяць, а я  ніколи не второпаю, чому автомобіль, яким твій батько користувався рік, вже вважається старим і потребує заміни.

 - Але ж тепер у тебе є гроші, - сказав Ежен.

Я не знала, чи він справді не розуміє, що я хотіла сказати,  чи просто сміється з мене.

-За ці гроші, - сказала я, вже не стараючись знайти коректні слова, - я щодня, щохвилини змушена виконувати чиїсь накази чи прохання. Твій тато каже : "Не перевтомлюйте дитину і водночас добийтесь найкращих результатів". Твоя сестра командує мною, як кімнатною собачкою, і я змушена підлаштовуватися під її примхи. А тут ще й ти вимагаєш, щоб я слухала твої безглузді нотації, і в усьому з тобою погоджувалася. А не бути цьому! У мене своя голова на плечах є!

Якби я була героїнею якогось драматичного серіалу, то в цьому місці було б доречним пришпорити коня і стрімко помчати вперед, але вершниця з мене була нікудишня, і я просто обережно переїхала на інший бік вулиці, показуючи цим, що не бажаю подальшої дискусії.

Не втрималася і тихцем глянула на Ежена, щоб побачити. як він зреагував на мої слова. Я очікувала, що він образиться або замислиться. Але ні те. ні інше. Він сміявся, наче я допіру розповіла дуже дотепний анекдот. Чесно кажучи, у цю мить  відчула себе солідарною з жителями села у їхніх емоціях...

Дорога звертала ліворуч, до цвинтаря, а перед нами були поля, за якими зеленів сосновий ліс. Ежен з'їхав зі шляху та спрямував Принца прямо по ріллі, над якою кружляли граки. Я рушила за ним. Коли ми досягли узлісся, він запитав. не повертаючи голови:

 - Ти справді не хотіла їхати зі мною на цю прогулянку?

 - Так, не хотіла, - відповіла я.

 - То чому ж не відмовилася, адже ніхто б тобі за це не урізав платню?

Я готова була крізь землю провалитися.

- Мені дуже шкода, що я не відмовилася. І я не жалкую про жодне своє слово, а якщо ти захочеш мене звільнити, то тільки зрадію.

  - Не я приймав тебе на роботу, не мені  й клопотатися про звільнення, - відповів він. - А якщо я чимось тобі не подобаюся, то це тільки твої проблеми. Повір. ти теж далеко не  ангел з крильцями!

За цією перепалкою я  й не помітила, що ми вже в'їхали до лісу.

 

 



Мар'яна Доля

Відредаговано: 31.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись