Перехрестя

Розмір шрифту: - +

31

Наталку знайшли аж у п'ятницю ввечері. Лісник, обходячи свою територію, побачив у кущах неподалік дороги нерухоме тіло. Жінка була мертва вже близько доби. Слідча експертиза встановила, що її збив автомобіль, і не просто збив, а ще й протягнув по трасі якийсь час на великій швидкості. На асфальті було видно цятки крові, а там, де Наталку знайшли, - натекла ціла калюжа. Чи то вбивці затягли її в кущі, щоб тіло не так швидко знайшли, чи сама вона ще була  жива і  відповзла вбік від дороги - невідомо. 

У суботу до Замку приїздив слідчий, розпитував Анатолія ( бо стара, дізнавшись про загибель онуки, відразу ж звинуватила у всьому Потоцького). Але в нього було залізне алібі - він увесь день перебував у Києві,  до того ж, постійно на очах у великої кількості людей.

На тому все й закінчилося. Правоохоронці зробили висновок, що це було випадкове ДТП, винуватці якого дременули з місця пригоди і зараз перебувають уже далеко, до того ж, ніхто не бачив ні їхньої машини, ні їх самих, тому довести чию-небудь вину неможливо. Анатолій відвідав родину Наталки і потурбувався про те, щоб бабусю влаштували в притулок для пристарілих, а  Наталчиного сина - в Будинок малюка. 

Я нікому  нічого не розповідала  про все, що бачила і чула. Тоді були непевні часи - за набагато менші знання можна було поплатитися головою.  Та й приклад Наталки  не надихав на "подвиги". Але правда завжди рано чи пізно виходить назовні...

******************

Тієї неділі я залишилася в Замку сама - Потоцькі поїхали до театру, запросивши з собою і Тамару Федорівну. Мені теж пропонували скласти їм компанію, але я відмовилася. Потрібно було приготуватися до від'їзду, скласти речі. За три дні мене вже тут не буде, я повернуся в місто.

Погода зіпсувалася. Сірі хмари, зовсім не серпневі, а, скоріше, позичені у жовтня, висіли низько над горизонтом, від  ріки віяв пронизливий вітер і гнав по її поверхні білі баранці хвиль.  Дерева кошлатили своє густе листя, темне від передчуття дощу. 

Поміж книгами та записниками, які я складала у сумку, знайшовся щоденник Ізольди. Начебто зовсім недавно я його знайшла, а тепер мені здавалося, що вже минуло хтозна - скільки часу з того дня! Перегорнула кілька сторінок, заново відновлюючи в пам'яті події, описані у щоденнику.

І раптом в мої двері хтось постукав. Але ж у домі не було нікого, крім мене...

Я підійшла до дверей і  прочинила їх. На порозі стояв Анатолій.

 - Пробачте за вторгнення, - сказав він. - Але несподівано я зустрів своїх ділових партнерів, потрібно було обговорити одну важливу справу, щоб ніхто нам не заважав. Тому ми приїхали сюди. Чи не могли б ви, Софійко, зварити нам кави? Я знаю, що це не ваша робота,  але Тамара Федорівна в місті... Принесіть нам, будь ласка, три чашки у вітальню.

Я зійшла вниз і приготувала каву, поставила на піднос три чашки, тарелю з печивом,  відкрила коробку шоколадних цукерок, і понесла все це у вітальню. 

Вони сиділи за круглим столиком біля вікна. Один - високий, якогось нетутешнього вигляду блондин з конячими зубами. Другий - товстенький, присадкуватий, з поголеною головою. Анатолій стояв біля вікна і мугикав якусь пісеньку. На столі красувалося кілька пляшок і чотири фужери. Я переставила принесене з таці на стіл і вже пішла до виходу, коли іноземець, привітно усміхаючись, заговорив до мене:

 - Яка б'ютіфул дівчина! Ви згодні, пане Алекс, що юкрейніан дівчата є найбільш гарні  в цілому світі?

 - Джон, ну ти й стара бестія! - вигукнув лисий. - Ну вміє ж клинці підбивати, правда, шеф?

Анатолій, як і раніше, стояв і  дивився у вікно. Джон швидко залопотів щось по-англійськи, звертаючись до того, кого він називав Алексом. Потім подивився на мене і перейшов на ламану українську.

 - Може міс випити з нами...  for a lucky,  тобто - за удачу? Ми отримали такий вигідний товар..

 - Джоне, голубчику, не треба про бізнес, давай відпочивати! - засміявся Алекс.

 - Вибачте, але  мені треба йти, - я гарячково шукала спосіб  позбутися цієї геть небажаної компанії. Всього лиш треба було  опинитися в своїй кімнаті та повернути ключ у замку.  Але як тільки я зробила крок до дверей, Алекс узяв мене за плечі, підвів до крісла і  посадив.

 - Та куди вам спішити, - сказав він, - вип'єте келих шампанського і підете собі.

 Я подивилася на Анатолія, який, все ще стоячи біля вікна,  повернувся обличчям до присутніх.

 - Анатолію Олександровичу, - сказала я. - Мені справді треба...я чекаю важливого дзвінка! 

 - Так ось же він, телефон -  кивнув Потоцький на телефонний апарат, що стояв на  іншому столику, біля дверей.  - А номер у нас один , яка вам різниця, де чекати? Не будьте такою неввічливою, складіть уже нам компанію!

У мене все ще була надія, що вдасться якось викрутитися, тому не стала сперечатися. Взяла фужер і зробила ковток шампанського,  поклала до рота цукерку. Правда, від страху зовсім не відчувала смаку, хоч і робила вигляд, що почуваюся цілком впевнено.

 - До дна! - загукав Джон, і тут же спорожнив свій келих. 

Я швиденько випила шампанське і  встала з крісла, але Алекс знову легенько штовхнув мене назад, та так, що я не втримала рівноваги і опинилася на колінах у Джона. Лисий знову підносив мені повний фужер.  Від вікна лагідно усміхався Анатолій. 

- Не треба боятися, -  белькотів американець, - Я не є страшний!

Треба було щось робити, і  негайно. Я піднесла келих до губ, а потім несподівано вихлюпнула шампанське в обличчя Джону. Той зойкнув і заходився терти очі. Я скочила на ноги, вивернулася від Алекса і вже вхопилася за дверну ручку, як Анатолій міцно, ніби лещатами, стиснув мої руки трохи вище ліктя.



Мар'яна Доля

Відредаговано: 31.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись