Питання віри

Розмір шрифту: - +

Питання віри

- Передай пляшку, будь ласка!

Мої слова адресовані худому, як жердина, хлопцю, що сидить найближче до пакета з усілякими ніштяками, закупленими в супермаркеті за пару годин до цього. Він тягнеться й видобуває звідти пляшку темного пива:

- Тобі відкрити?

Я ствердно киваю, і він вправно підважує кришку запальничкою. Я ж вмію відкривати пляшки тільки відкривачкою, яку цього разу десь посіяв, тож подумки щиро дякую йому за пропозицію. Бо всі мої спроби скористатися ключами й запальничками неодмінно обертаються цілковитим фіаско: після одної мій палець прикрасив довжелезний шрам, а намагання відкрити пляшку пепсі о кам’яні перила залишило мене із розтрощеним склом у руці й калюжею напою під ногами.

Соул простягає мені пиво і на деякий час знову западає мовчанка, впродовж якої наша невеличка компанія з чотирьох осіб насолоджується видовищним краєвидом - озера на тлі соснових лісів - що  відкривається з 15 поверху його квартири з вузькою незаскленою лоджією. Чотири пари наших сідниць вмостилися на зовнішньому підвіконні кухні: не надто зручне сідало, зате бетонний балкон не перекриває вид. Крім мене цього вечора до Соула завітали ще двійко наших друзів, на честь чого й відбувся набіг на магазин за пивом і чимось до пива.

Взагалі Соула звуть Василь, та він не дуже любить це ім’я, тож користується прізвиськом, яке причепилося до нього бозна-коли у його старій неформальній тусовці. Цим прізвиськом він представився, коли ми, студенти-першачки з різних факультетів, зустрілися на університетському плацу під час великої перерви одного сонячного вересневого дня, з якого й почалася моя дружба з цим трохи дивакуватим хлопцем. З двома іншими, Бодєю та Андрієм (або Дрю для своїх), ми потоваришували вже наприкінці першого курсу. Наше кількарічне знайомство дозволяє нам при зустрічі не лише гомоніти про щось без угаву, але й просто сидіти мовчки, насолоджуючись компанією, як-от зараз, цим прозорим вересневим вечором.

- Слухай, Лесю, - нарешті порушує тишу Бодя, звертаючись до мене, - то як, коли нарешті йдемо на Зеленку? Вже стільки часу збираємося же...

Зеленка - то таке таємниче місце, сповнене легендами й чутками, що знаходиться в залишках старих фортифікаційних споруд над Дніпром: двох високих, розташованих один над одним, цегляних мурах, вимережаних галереями. Колись це мало бути лінією оборони нашого  міста у далекому 19 сторіччі. Та час плинув, Місто розросталося, і згодом будови втратили своє оборонне значення, перетворившись на мальовничі руїни, міцно вплетені в дніпровські схили. Подейкують, що колись дуже давно, ще на початку становлення християнства, в тому місці був жіночий монастир, що набув собі не надто доброї слави: монахині в ньому особливою доброчинністю не вирізнялися, а живі плоди своїх відступів від обітниць спускали по кручі просто в Дніпро. Зрештою їхньому небесному патрону набридло дивитися на все те, тож якось під час грози блискавка спалила той монастир вщент, разом з усіма його мешканками. Після того вогонь ще був навідувався туди: за радянських часів біля верхньої стіни було оборудовано Зелений театр (звідси й назва усієї місцини - Зеленка), але по деякому часі він раптово згорів за незрозумілих обставин. Театр відбудовували, але все повторювалося знову. Зрештою ця розвага усім набридла і місце залишили в спокої. Згідно чуткам, тепер там портал в потойбіччя, за яким наглядає містичний Хазяїн - персонаж, дуже подібний до того,  що фігурує у легендах спелеологів про сутностей-охоронців зі світу духів, що мешкають у печерах. «Висока чоловіча постать» - таким його змальовують неформали, що вночі пробираються в залишки галерей-переходів у нижній стіні, аби полоскотати собі нерви та набратися того містичного духу впереміш із парою пляшок портвейну. Чесно кажучи, мене набагато більше приваблює портвейн, аніж містична складова, і піти туди я погодився хіба що для того, аби не бути боягузом в очах друзів.

- А що, давай цього тижня, в середу - у мене якраз пари рано скінчаються. Зможеш?

Ой, щось перегнув я з оптимізмом у голосі: всі троє здивовано на мене глянули.

- А, то добре, давай, - відповів Бодя. - В мене, правда, там має бути шоста пара після великого вікна, та вже якось заб’ю на неї. Дрю, гайда з нами?

Дрю кривиться.

- Та всі ті штучки - то не моє.

- То, може, ти ще й віриш у тоті всякі балачки? - реготнув Бодя.

Дрю невпевнено знизує плечима.

- Ну, таке. Мені ще від тої поїздки на Соулову дачу часом моторошно стає. Ну його!..

Соулова дача - то вже наше легендарне місце. Розташована на Десні в дачному кооперативі, вона була цілком собі звичайною ділянкою на шість соток та двоповерховим цегляним будиночком, аж допоки в цей самий будиночок якось одного негожого вечора не лупанула блискавка (от же ж ті доленосні блискавки!). І почалося... Сам Соул про те місце говорив мало, а от Дрю, якому після того довелося раз ночувати там зі своєю дівчиною, розповідав дивні речі: і про червоні очі в шпаринках, і про рипіння сходинок (при тому, що всі знаходилися внизу в одній кімнаті), і про тремтіння скла в шибках в такт чиїмось важким крокам, і про важкий баскетбольний м’яч, що скакав сам по собі нагорі. І якщо червоні очі таки що напевно Дрю лише привиділися (після 10-годинного безперервного перегляду аніме аби побачити червоні очі не треба зазирати по шпаринам - достатньо подивитися в дзеркало), то все інше підтвердила його дівчина, яка особливою фантазією не вирізнялася, чим дала нам усім привід замислитися.



Eugenie Bart

Відредаговано: 01.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись