Поезія, написана серцем

Розмір шрифту: - +

Зоря світає...

Зоря світає світовая,

А на землі вої вітають,

Та не богів добра, а тьми

І сонце щитом закривають.

Криваве полум’я пала,

Горять серця хоробрі, вольні.

Їм не потрібні гради стольні,

Коли рабиня їх земля.

І збагровіло сизе поле

Під Вількомиром. Дух вита

Твій Володимире-соколе

І виє вовком, й сновига.

Братерство з литовцями – мана,

Бо їм потрібна лиш земля…

О, земле русинська, кохана

Ошукана блудиш в кайданах…

І вже не закине слівця

Князь Свидригайло, мужній воїн,

Бо Сигізмундова шабля

Поклала край, неначе Трої,

Князівству Руському. Нехай

Же українець одне лиш знає:

Литовець сам собі допомагає.

Підкорено наш рідний край…

Горить над нами Боже сонце,

Сміється-плаче соловей.

І всі страждають – чи не сон це?

І начитавшися статей

Литовських й уній всяких

Одне пізнав наш селянин:

Земля тепер лиш для багатих.

А ти, мій друже, сам-один

На землі предків, що звитяжно

Ходили в дальнії походи

Та й берегли Дніпровські води.

І скигле вороння протяжно

Над їх могилами в степу,

Бо не назбиравши міху

І золота, і срібла вповні

Не піде наш сусіда добрий.

А ви не плачте, руські люде,

Храніте сльози на той рік.

Нехай Господь з нами пребуде,

Бо й квилити весь час – се гріх.

Курбан-байрам. Війна та зрада.

Богдан Хмельницький за ясир

Татарське військо припросив

На нашу землю для поради..

Лежить хан Амурат блідий;

Татари кримські врозтіч пруть,

Бо іновірці віри ймуть

Свому закону, що велить

У свято бійки не вчиняти,

У війнах участі не брати.

Тікають кримчаки, аж вітер

Свистить між башликів у вуха:

Богдан своїх же бо не слухав

Та й московітам в руки впер.

Вони багато обіцяли народу нашому,

Аж та верба, що при діброві

Грушами, сотнями цвіла. Й по тому

Заприсяглися всі на крові

Цареві. Тому, хто обіцянок не дає,

І зобов’язань не бере,

Бо Його діло люд приспати,

А розбудивши в пекло страти,

І муки, й панщини втягти.

І ти, Мазепо, теж повівся

Та від безвиході до шведів

Звертався, болісно молився.

Та Україноньку не вгледів.

І ні молдавські володарі,

Ані московські мудрі царі,

Ні султани турецькії,

Ані королі шведськії

Не помочі для нас шукали,

Щоб нашу долю рятувати.

А лиш, щоб землі загарбати

Та території, що вкрали

До себе вміло приєднати

Мотуззям, залізом, ціпами.

І стати паном над панами,

І в світі добре царювати.

Ех, ви, вкраїнці, храбрі серця,

Невже від фашистів чекали

Помочі? Але ж на герці

Не ви їх, а вони скоряли.

Як батальйон ви назвали ім’ям

Птахи мирної й вільної завжди?

«Нахтігаль»… Жертвуючи життям,

Ви губили усе і назавжди.

Нами користувалися різні країни

Аби собі добробут й щастя звоювати

І не зважаючи на інтереси України,

Вони підкорювали аби панувати.

Народе мій, ти змучений віками,

Згорьований, зневажений всім світом.

Рости собі сама, буяй же пишними садам,

Моя земля і радуй око житом!

Ти вір у свою силу, моя нене,

Бо ще живі мужі твої хоробрі.

Ми самі вибудуємо у добрі

Державу сильну, націю єдину!



Dragolina

#847 в Різне

У тексті є: поезія, поема

Відредаговано: 21.03.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись