Поклик сутінок

Розмір шрифту: - +

ЧАСТИНА 1. Напередодні сонцестояння

Eg drøymde, du kom hit…

Я знав, що ти прийдеш, я бачив тебе уві сні…

 

Аврора сиділа на пагорбі. З голови не йшов новий сюжет. За три дні вона вже встигла огледіти усі околиці, але ніякої зачіпки так і не знайшла. Доведеться чекати. Вона дістала з сумки стару пожовклу мапу, знайдену на горищі у дядька. Буде файно вставити її в рамочку і повісити у вітальні: незамінна колись річ, а тепер припадає порохом посеред непотрібного мотлоху. Та й сам дядько Маттіас колись плавав, а тепер ремонтує човни. Погляд ковзав паперовим полем – ось так серед відміток, зроблених простим олівцем, було прожите чиєсь життя. Здавалося, в цій глушині можна сховатися від кого завгодно, навіть від себе.

Сутеніло, але не темнішало, лише чіткіше проступали абриси гір, та внизу, в долині, стали запалюватися вогні. Синій ліс засинав, кутаючись у білу пелену – і не відрізнити було гірський туман від сонмища хмар, що тікали у вишину.

З сутінків виник знайомий силует. Раґнар. Він підійшов до неї і подав руку:

– Пора додому, Рууро*. Мати чекає нас на вечерю. 

– Як ти мене знайшов? – запитала вона.

– Хотіла провести морського єгеря*? – розсміявся той. – Ходімо, пізно вже. Не дивися, що ясно, ми за полярним колом.

Заперечити вона не встигла. Щось промайнуло в повітрі, сколихнувши листя. Раґнар мовчки схопив її за руку і потягнув униз. 

– Що це? – запитала Аврора, стрибаючи по покритих мохом валунах. Він зробив вигляд, ніби не чує її. Вона зупинилася і повторила запитання. Раґнар наблизився до неї і холодно вимовив: 

– Я просив тебе не ходити до лісу. 

– Але чому? 

– Напередодні сонцестояння краще сидіти удома. Особливо тобі.

Його голос звучав напружено. Він відпустив її руку і пішов уперед. Вона наздогнала його. 

– Що відбувається? 

– Ходімо, Рууро. Після поговоримо.

Вибору не було і вона насуплено побрела за ним. Вони йшли поруч – разом й нарізно, такі несхожі один на одного. Між ними було кілька років розлуки та відстані. Аврора крадькома поглянула на нього – гордий і похмурий, з блідим квадратним обличчям, як грозова хмара наступав він на її маленьке небо. Близький і далекий…

Тільки «після» так і не настало. Весь вечір Раґнар поводився як ні в чому не бувало, навіть жартував, лише ось на питання не відповідав. Він змінився. Якась тривога застигла в його очах: вони кликали, але він мовчав. Що трапилося з ним за ці кілька років? «Яке коротке північне літо», – подумала Аврора. Ще трохи і Раґнар знову повернеться на службу, а, може, навіть й поїде до якоїсь Африки. Він й тут нечастий гість, а в Осло у нього взагалі нікого немає, хіба що він захоче відвідати її саму. Аврора задумливо спостерігала, як тітка нарізувала її улюблений рибний пиріг. Хай там як, та добре, коли щось залишається на своїх місцях. Напевно, у цьому і є відчуття дому.

– Через пару днів я збираюся до діда в Інарі*, – сказав раптом Раґнар. 

– Рейно*, ти ж тільки що приїхав, – похитала головою Таела. 

– Останні дні відпустки я пробуду там, – відповів той і несподівано обернувся до Аврори, – поїхали зі мною, Рууро.

До вітальні увійшов дядько Маттіас. Він нічого не сказав, розлив усім каві і уткнувся в свою тарілку. Лише глянув на Аврору, намагаючись зрозуміти, погодиться вона чи ні. І що Раґнар знаходив там, на Інарі?

– А я собі думала, ми відсвяткуємо Іванів день в Тромсьо, – зітхнула Таела. 

– Нічого, поїдете без мене.

Розмовляти більше не хотілося і залишок вечері вони провели в тиші.

Коли кімната спустіла, Аврора налила собі ще кави і знову відкрила блокнот.  

– Не пий каву на ніч – не заснеш, – Раґнар відібрав у неї чашку і сів навпроти.

– Твої батьки не в захваті від того, що ти так скоро їдеш.

– Матір все знає. А Маттіас. Це тобі Маттіас дядько, а мені він вітчим. 

– Але він виростив тебе. 

– Мене ростив дід, поки Таела шукала роботу тут, в Норвегії. Але, якщо ти попросиш, я залишуся. Ти попросиш?

 

За вікном бузковою імлою сповзала блякла ніч. Сон не йшов. Промучившись до опівночі, Аврора закуталася в ковдру і сіла на підвіконня. Вдихаючи аромат липи та дикої шипшини, вона закрила очі. Раптом внизу скрипнули двері. Це був Раґнар. Озирнувшись, він обережно вийшов і кудись пішов. Миттю опритомнівши від дрімоти, Аврора вилізла з вікна і шмигнула за ним услід. Він прямував туди, звідки вони повернулися сьогодні увечері. Немов учувши хвіст, він розчинився в зелені і зовсім пропав з поля зору.

«Дідько! – прошипіла Аврора. – Доведеться вертатися». Що йому потрібно було сьогодні у лісі, вночі, коли він сам просив її не ходити туди? Не запалюючи світло, навшпиньки прокралася вона до своєї кімнати. Чиїсь сильні руки схопили її в обійми. Вона ледве встигла стримати крик, як над вухом пролунав глузливий шепіт:



Senja Aleksandra

Відредаговано: 26.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись