Померлі теж помиляються

Розмір шрифту: - +

Сон

Панувала пізня осінь, вже геть не золота, сіра та холодна. Приємний запах чаю з лимоном та гарячого глінтвейну заполонив холодну кімнату. Марта сиділа, закутавшись у теплу вовняну ковдру, і читала товсту книжку, на якій великими літерами було надруковано «Хрещений батько». Дівчина поглядала на матір, яка з замисленим виглядом перемикала канали телевізора, тримаючи в руках чашку теплого вина. В приміщенні атмосфера була не приємних.

- Марто, дозволь запитати, про що це ти думаєш? – заговорила жінка до своєї доньки. – Скоро випускні іспити, а ти тільки з’їжджаєш усе нижче. Що у тебе з хімії?

«Почалося», - промайнуло в голові Марти.

- Обійняти та плакати, - відповіла дівчинка, закотивши очі.

- Ти це МЕНІ рекомендуєш робити? – іронічно спитала мама. – Що з домашнім завданням? Перевірити? Та поглянь же на мене, не втече твоя книжка!

- Мамо, будь ласка, давай не зараз. Я до себе, добре? Голова розболілася, температура, мабуть.

Марта піднялась до свого куточка, маленької та затишної кімнатки. Дівчина з байдужим обличчям впала у крісло. І що вона мала відповісти матері?  Про те, що розлучилася з хлопцем? Про страшні сни, які не приносять відпочинку та від яких вона прокидається, мов побита? Про те, що втратила цікавість до всього хорошого, що є в житті, не говорячи вже про навчання? Ні, не слід хвилювати маму.

Хтось тихо постукав у двері. До кімнати увійшла сестра, єдина, на Мартину думку, нормальна людина в цьому будинку.

- Хлопчик! – вигукнула Діана і погладила животик.

- Вітаю! – Марта радісно підскочила та обійняла сестру. – Племінник! Ще трошки, і ти перестанеш їсти борщ із цукром. Як назвемо?

Діана зареготала і кинула в сестру подушкою:

- Та ну тебе! Ось скажи: Рудик (так вона називала свого чоловіка) говорить, що пасуватиме Валерій Іванович, а мені не подобається…

- Дівчата, вечеряти! – покликала бабуся. – Діано, тобі тато фруктів приніс. Не одним же кефіром із сіллю харчуватися!

- І бабуся туди ж! – засміялась Діана. – Це не я, це дитинка просить!

- Я потім поїм, - промовила Марта.

Вона лишилась в кімнаті сама, її зморила дрімота.

Ніч. Марта прокидається. Від хвороби не лишилося й сліду: ані температури, ані головного болю. А навколо темний ліс. Дівчина сидить на холодній траві невеличкої галявини.

- Еее! Де це я?!! Хтось мене чує?!! Що це за жарти?..

У відповідь тиша. Чути, як серце вистрибує з грудей. Липкий холодний піт виступив на спині. Марта майже в істериці:

- Що тут, до чорта, коїться?! – шепоче, схлипуючи. Нарешті помічає, що вдягнена в старомодну весільну сукню, на голові фата, а в руках сухий букет…Чому він засохлий? Цей одяг і букет чомусь лякають більше, ніж темрява… Її думки обірвав сильний вітер, рвучко зірвав фату з голови дівчини. А вслід за ним крик, тоненькі дитячі голоси:

- Я не хочу! Пусти! Пусти!

- Як мене звати?!! Скажи, як мене звати? Я загубила власне ім’я .

- Ей! Що сталося? – Марта побігла на звук і… застигла. Перед нею билися діти. Хлопчик звичайний, руденький, крутенький. А от дівчинка… Довге чорне волосся, сірувата шкіра, бездонні, мов діри, очі…

- Як мене звати?.. Я заберу, заберу його… Сергійко буде замість мене… Твій племінник займе моє місце , якщо не допоможеш!

Жах оповив дівчину. По спині пробіг мороз. Страх скував ноги в кайдани. Школярка відчувала холодний метал біля горла. Біль… Цього разу ВІН наздогнав її… Вона зупинилася і ВІН наздогнав її. Не можна зупинятися, не можна було… Мить, і до її ніг падає ніж. Марта хоче щось сказати, але їй це не вдається. Кортить побачити нападника, але бачить тільки свої червоні від крові руки.

- Марточко… І в горі, і в радості… обіцяю… - шепоче чийсь невідомий голос. Обіймають чиїсь холодні руки.

- Марточко, Марто! Та прокинься вже, сплюхо! Ти обіцяла сходити зі мною в магазин!

- А? Що? Діана! Котра година? – злякано кліпаючи очима, Марта дивилася на сестру.



Sonnyk

Відредаговано: 12.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись