Поміж вулиць

Розмір шрифту: - +

2. "Сюжет". Частина 6.

. Зоя подала чашку подрузі та питально вигнула брову.

- Я маю з тебе витягувати слова, чи ти сама все розкажеш?

- Ой, Зою, не знаю з чого почати і про, що думати. Така колотнеча в думках, ніби всі пори року зійшли в один момент. Так само в мене зараз з почуттями та емоціями. Зою, ти така щаслива…

- Чого б це раптом?  - вона здивовано підняла свої очі і глянула на дівчину. – Ти ж знаєш, як я хочу мати якісь класні стосунки, бо останнього разу той козел… Фу, навіть згадувати не хочу, скільки мені нервів потріпав.

- Отож бо й воно, щаслива, бо зараз тобі ніхто не псує настрій, не ставить претензій, не нервує.

- Ну так, я після тих шести місяців спочатку щастя та кохання, як виявилося сліпого і лише із моєї сторони, а потім нервів, мороки і сліз, то мені стало краще, коли ми розійшлися, хоч спочатку я цього не розуміла. Йой, як ти мене терпіла таку нестерпну та вічно в істериках? – Злата розсміялася від запитання подруги та зробила декілька ковтків зеленого чаю.

- Ти так поводилася, коли ми тут пили чай чи каву, а за дверима твоєї гримерки ти доволі стійкою була. Хто не знав, то і не здогадався, що перед тим як йти на сцену і обдумувати образи акторів ти до того п'ятнадцять хвилин заспокоювалася і приводила себе до нормального вигляду, а до того ще хвилин двадцять ридала на зрив в подушку. До речі, чому у тебе тут два м’яких крісла і подушки? Де взяла?

- Ну добре, що це так виглядало зі сторони. Боюся уявити, якби ти мене в той момент не підтримувала. Дякую тобі! – дівчина підійшла та обняла подругу. – А крісла мали викидати, бо були поламані. Я тоді сиділа на роботі, бо доробляла останні деталі у ваших костюмах, як наш завгосп - Іван Васильович виніс два крісла на коридор і почав їх розбирати. Сказав, що не мають вже сценічного вигляду і не стійкі. Того дня я мала таке творче піднесення, що могла все змінювати. От і попросила крісла залишити та по ремонтувати. Ми ще тоді випили чаю, і ще багато говорили про театр. Казав, що актори – акторами, але без допоміжних людей театр не витримав би. Ми тоді в театрі були самі: я доробляла костюми, а він лагодив інвентар. Тому по ремонтував крісла, і заніс до моєї гримерки, щоб я сиділа, пила каву чи чай і надихалася на нові ідеї для акторів. Ти знаєш, він ніби душа театру, все пильнує, доглядає, саме тоді зрозуміла, що без нас, як часто Лідія каже другорядних та не потрібних, театр, як цілісний організм функціонував би тяжко. А потім пошила ці подушки. Правда класні?

- Так, я тобі казала, що вони класні і ти дуже талановита. Чудово! І знаєш, що Лідія так каже, бо вона, як кактус, якщо когось не вколе, то марно прожитий день. Ви робите те, що часто не помічають, але ви дуже потрібні в театрі. Бо ми б одні не змогли.

 - Я рада, що ти в театрі. Рада, що ми потоваришували з тобою! – дівчата знову обнялися, а потім посідали в крісла біля вікна. Зоя витягнула із шафки заховану коробку цукерок і відкрила її.

- Зою, а фігура? Тут же стільки калорій! – Злата іронічно – здивовано зробила вигляд обличчя і тут же, через пару секунд, розсміялася.

- От, сама своєю реакцією дала відповідь – нині можна, тим більше у тебе був батл з Колючкою, тобі потрібно підкріпитися.

- Так, останнім часом хоч в латах ходи або зразу панцир одягати від неї.

- Бо вона заздрить і не розуміє, що такою поведінкою тільки гірше робить. Я тут подумала, що Павлович має просто стальний характер. Витримувати всі причуди акторів, повно організаційної роботи, інші деталі і сім’я. Не змогла б так.

- Так, Адам Павлович ніби ціле життя готувався до своєї посади. Ти права, щоб це все і всіх витримати, неабияке терпіння треба мати.

- Обговорили ми все на світі, а тепер повертаємося до того з чого почали. Розкажи, що сталося?

- Зою, я сьогодні зранку приїхала до Львова.

- І? Чому сьогодні? Ти ж вчора так поспішала до Петра.

- Не було автобуса, а поїзди не ходять з Бережан до Львова.

- А де ти була? Ти ж не прийшла до готелю!? Злато! Де ти ночувала?

- Я поверталася з автобусної в сторону готелю, як випадково зустріла Остапа.

- Остапа? Якого? Нашого Остапа? Злато поясни нормально, бо я нічого не розумію, - дівчина потягнулася по цукерку і стривожено глянула на подругу.

- От, якщо не будеш перебивати і ставити тисячу запитань в хвилину, то розкажу.

- Гаразд-гаразд, слухаю, - дівчина підклала під себе ноги, сперлася на спинку і уважним поглядом дивилася на подругу.

- Зустріла Остапа і почала з ним говорити. Виявляється він чув про ту розмову з Петром на знімальному майданчику. Я дуже переживала, бо знала, якщо не приїду до Львова, то знову буде сварка. Але пішки я б не йшла і за таксі плати теж не було бажання. Як не як, більше ніж сто кілометрів між містами. Потім Остап розповів, що в Бережанах живе його бабуся і запросив у гості.

Гарненька хатинка, мила жіночка похилого віку, смачні домашні страви приготовлені з любов’ю, розповіді про життя Ніни Миколаївни та те, яким місто було колись, ще за часів панів та імперії. Чесно, я така була захоплена розповіддю його бабусі, навіть зраділа, що не встигла на автобус. Вона неймовірна жінка і стільки всього розказує і так смачно готує, і як на свій похилий вік має добре почуття гумору.



Ira Bandura

Відредаговано: 29.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись