Попутниця

Розмір шрифту: - +

«Боги завжди покровительствують сміливим жінкам, що подібні до Валькірій,

бестіям, котрих чоловіки бояться і яких жадають.»

 

Він казав, що братиме мене. Він казав, що дівчата йому дають. Дурбецало. Дохле і нахабне дурбецало.

Чи може давати створіння, уся суть котрого у тому, аби абсорбувати, приймати, трансформувати і перетворювати? Фізіологічно і ментально зліплена задля вбирання у середину себе активно-агресивної сили чоловіка, яка потребує вивільнення. Чи можна казати, що вона дає (дає?), коли насправді, усі її западини і глибини для поглинання. Коли сильні світу цього несуть і кладуть до ніг її псевдоцінності та істинні цінності світу цього заради того ж вивільнення надлишку власної сили у її глибини і западини. Аби віддати (віддати!) тій, що приймає. Чоловік бо зліплений таким чином, аби давати, а не брати. Що ж скажіть, може взяти той, хто має самі лиш вершини, виверження і переповнення?
Плутати донора з реципієнтом - пік невігластва.
Один тільки випадок народження примушує вічну воронку всотування, перетворитися на таку, що дарує і віддає. І щедрість цього давання більша за будь-яку чоловічу.

Феодосія зустрічає мене надвечір. Хлопчик років тринадцяти зі шматком картону, на котрому нашкрябано ЖИЛЬЕ, веде мене у моє нове помешкання на найближчі чотири дні. Там приватний будинок, не далеко від центру, з котами і верандою. Кидаю сумку на ліжко, приймаю душ і йду до моря у сутінках, прихопивши з собою тісно зав’язаний у пакет скривавлений одяг. На випадок, якщо хазяйка помешкання виявиться аж надто цікавою, чи хтось з мешканців захоче попорпатися у моїх речах.

Море спокійно накочується хвильками на берег. Я так давно не бачила моря. І ось воно, пахне і шумить і простягається за обрій. Поруч пара підлітків, що сидять на пірсі, п’ють якусь слабоалкогольну фігню і сміються. Я сиджу на березі, перебираючи камінці і тихо радію.

Вечірня набережна шумна і людна. Сувенірні кіоски, ятки з їжею і продавці непотребу, сп’янілі від сонця, моря і алкоголю відпочивальники, дядьки і тітки, снують тут і там у пошуках абичого, на що можна витратити тяжко зароблені кровні. Знаходжу вільний столик в одному з імпровізованих генделиків, замовляю поїсти і горілку. Мені чомусь дуже хочеться випити. Щоб стати подібною до безтурботних підлітків, тих, що сидять на пірсі, звісивши засмаглі ноги.

Я вкинула свій целофановий вузол з речовими доказами у бочку з вогнем, біля якої тусувалися якісь хлопці з дівчатами. Вони слухали електронну музику і курили. Ніхто не зауважив цього акту знищення доказів. Усім байдуже. Я закинула туди сьогоднішній день з усіма моїми хвилюваннями. По тілі розливалася млосна алкогольна слабкість і спокій. Вогонь поглинув усе.

Я погано спала. У кімнаті смерділо котячим лайном і це направду вибішувало мене і не давало повністю поринути у сон. На ранок я поскаржилася хазяйці на сморід і вона, провівши маленьку ревізію, таки знайшла під моїм ліжком котяче паскудство.

 - Как ти там? – голос Андрія пестив мої вуха і я посміхалася, лежачи на пляжі та вдивляючись у бездонне блакитне небо примруженими очима.

 - Чудово. Знаєш чому?

 - Пачєму?

 - Бо я на морі, чувак! Скажи мені, що може бути краще.

 - Бить на морє со мной.

 - Мабуть ти правий. Але ж, тебе тут немає.

 - Я тут подумал… к чорту всьо. Я приєду к тєбє.

 - Ти це серйозно? – моє серце закалатало радісно, як у дитинстві, коли починалися мультики про Чіпа і Дейла. Він приїде! До мене!

 - Да. Вот уже собіраю вєщі. Думаю, завтра буду. Но у мєня к тєбє прєдложеніє.

 - Ну?

 - Фєодосія нє очєнь крутоє мєсто. Давай встретімся в Коктебєлє.

 - Еееем… ну, давай.

 - Завтра приєзжай в Коктебель і жді мєня. Жильйо нє іщі. Вместе найдьом. Я торговацца умєю.

Я чекала його наступного дня у Коктебелі на пляжі. Моя червона сумка була зі мною, як і моє хвилювання від передчуття зустрічі. Ми побачимося зовсім скоро. Він уже під’їжджає і просить побути ще біля моря.

Ти так пасуєш цьому місцю. Твоє розкуйовджене волосся і рюкзак за плечима, твої сонцезахисні окуляри і широка посмішка. Ти такий високий і сильний і у твоїх обіймах я почуваюся тендітною і легкою.

Я не втрималася і поцікавилася житлом. Якась азіатка сиділа прямо на зупинці і пропонувала оселитися у неї. Величезний двір з дивними мазанками, які виявилися окремими кімнатками для туристів. Без зручностей, з резервуарним радянським умивальником на дворі і пластиковим обіднім столом, з усіма видами плям та залишків їжі. Вона сказала мені, що ліпшого за ці гроші я не знайду.

Андрій сміявся з мене, а тоді взяв за руку і повів у сторону моря. Ми оселимося ближче до пляжу, сказав він. На кожному заборі по вуличці, що вела до моря, висіли таблички «КОМНАТЫ». Ми зайшли у кілька таких дворів, але Андрію не подобалися кімнати і ми йшли далі. Одна із садиб була особливо затишна. Як виявилося, усі кімнати там було зарезервовано, або зайнято туристами. Та Андрій вирішив оселитися саме тут і зробивши кілька компліментів хазяйці, вивідав, що одна із кімнат, саме ота, що на даху, з мансардою, заплетеною виноградом, наразі вільна і зарезервована на дату, що настане за чотири дні. Ми оселилися там, під дахом, під виноградом, у самому романтичному місці на світі. Крізь наш зелений виноградний камуфляж було видно гори.

Нічні дискотеки гриміли попсою і диміли цигарками. Ми знайшли групу дредатих і патлатих людей, що били у барабани і курили траву. Одна дівчинка, перебуваючи у трансі, вила під звуки барабанів, закривши очі і напевне, не тямлячи, як псує усю ту магічно-романтичну атмосферу. Їй ввижалося, що спів її сюди пасує і певно, божественно гармонійно звучить з цими от барабанами. Але ні. Усі присутні ніяково всміхалися і ніхто не наважувався заткати рота співуні, з поваги до її стану і до її засмаглих на чорно рук, прикрашених незліченними браслетами.



Єва Єндрик

Відредаговано: 06.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись