Попутниця

Розмір шрифту: - +

Х

Мій День народження припав на робочий тиждень і Катя (Піггі) весь день переконувала мене відсвяткувати. Ми дружили з нею, бо вона потерпала від закидонів Льоші трохи більше за мене. Мала була неуважна, погано запам’ятовувала замовлення і часто помилялася. Загалом, кількість її провтиків пропорційно значно перевищувала кількість моїх дивацтв, які так сильно дратували Льошу, тож він цілком переключився на Катьку і діймав її до сліз мало не щодня. Проте, вісімнадцятирічна дівчина мала легкий характер і вміла абстрагуватися від робочих негараздів. Можливо тому, що життєвих негараздів у неї було трохи більше. Її хлопець її ревнував і іноді бив, її мама виганяла Катю з дому, а брат не хотів називати її сестрою. Я забрала її під своє крило, оселивши у власній квартирі, про що дуже скоро пожалкувала.

- Ти шо, малишка, сьогодні твій Дєньраждєня, блін! Ти ж не хоч провтикать такий день. – торохтіла Катруся затягуючи голосні звуки на манер гопничків з Північного.

- Та, взагаліто хочу, Кать.

- Нєєє, так ніпадьот. Я тобі устрою сьодня празнік, атвічяю.

Катя скликала усю зміну і забронювала сауну. У мене було відро троянд. Він Дєні, від друга Сашка і від колективу ЛаРіви. Ми узяли його і об одинадцятій тридцять вирулили на таксі у напрямку сауни. По дорозі заїхали у цілодобовий магазин біля заправки і накупляли усілякої фігні та алкоголю.

Настрій у мене був геть не святковий. Не знаю, чому, але шампанського не хотілося і я усміхалась якось на автоматі, длубаючи шматочок Дамських Капризів на тарілочці і час від часу міняючи гарячу сауну на прохолодний басейн.

Сауна знаходилася на так званій Риббазі  і хлопці дістали копченої риби. Хтось із турботливих колег обчистив спеціально для мене жирну рибинку гарячого коптіння. Найбільшу. Вона була не білого кольору, як уся інша, а напівпрозора. Фатально не доготована. І я зїла її з чемності, запивши ковточком шампанського і це стало великою помилкою.

Наступного дня мені було зле. Голова була мутна, у животі щось сильно нило і загальна слабкість не давала нормально працювати. Після обіду мене відпустили додому, бо біль у животі наростав. Я дісталася додому, впала на ліжко і провалилася у забуття.

Я прокинулася у темній кімнаті і здригнулася. На краю ліжка сидів мовчазний чоловічий силует. Едік дивився у темряву і виглядав сумним.

- Йобтвоюмать, Едік. Ти не міг би якось попереджати про свою появу? – кволо вилаялась я.

- Тєбє званят – сказав він і одим пальцем підсунув мій мобільний ближче, не повертаючи до мене голови.

- Ти чого це такий сумний?

- Смерть – єто всєгда грустно.

- Нєужелі.

Голова була важка і очні яблука боліли. Дисплей показував кільканадцять пропущених від різних абонентів і ще пачку sms. Судячи з годинника, я чи то проспала, чи то провалялася непритомна більше доби. Дзвонив Денис, бухгалтер з роботи і сестра.

- Дєня…

- Ти що? Що з тобою? Де ти? Я дзвонив тобі цілий день!

- Я… зі мною щось не те. Ти можеш прийти?

- Зараз буду.

Він приніс мені Регідрону і Атоксилу, посидів поруч, погладжуючи по голові. Шкіра боліла, живіт теж. В очах пливли темні кола і сильно хотілося спати. Дєня лишив мене, переконавшись, що я житиму.

А вранці мені подзвонила мама і сказала, що помер дід. Той, що батьковий батько.

Дід Афанасій був алкоголіком більшу половину свого життя, тож я ніколи не знала його інакшим. Щомісяця він отримував пенсію від поштарки, а тоді, брав велосипед  Україна, і їхав у сторону залізничного вокзалу. Надвечір дідо вертався домів ведучи ровера у руках і спираючись на нього, аби не впасти. Часто його обличчя та одяг при тому вже мали сліди численних пригод у вигляді брудних плям, пилюки і подряпин. Дід заводив велосипед у двір і намагаючись приголубити нас, малих внучат, падав ницьма з доброю посмішкою на обличчі. Бабуся Женя, яку ми, онуки, називали Баба Джо, тягла діда у хату і вкладала на диван. Дід іноді пручався, називаючи бабцю негарними словами, а тоді, вклякав і дозволяв обтерти із себе пилюку, кров, та коров’ячі кізяки. Доки він сумирно сопів у своїх алкогольних снах на дивані, ми з двоюрідною сестрою проводили над ним усі можливі маніпуляції, розмальовуючи фломастерами, зачісуючи і чіпляючи на сиву кучеряву чуприну заколки з мікімаусами.

Коли дідо прокидався, та лагідно нявкаючи називав нас «мої маленькі», баба Джо змовницьки шепотіла нам, що пора. Це означало, якнайшвидше виклянчити у доброго і ще не протверезілого діда грошей «на морозиво». Якщо провтикати цей момент, то дід Афанасій уже за півгодини знову зникне за горизонтом у пошуках нових пригод, аби повернутися з порожніми кишенями і черговою порцією лайки на бабцю Женю. Тож, ми звісно, не зволікали і завше отримували свої двадцять п’ять купонів на жовтуватий жирний пломбір і кукурудзяні палички із зайцями.

Дід Афанасій був рекордсменом із тривалості експлуатації однієї пари шкарпеток. Протираючи шкарпетки на підошвах, від перевертав їх і носив п’ятками догори, таким чином проявляючи кмітливість і економність. Він міг полагодити усе на світі, продовжуючи життя усім речам побутового вжитку. А ще, дід завжди тримав свою дружину у тонусі, час від часу перевіряючи на вірність і звинувачуючи у всіх гріхах світу.

На старість, коли розум почав полишати його очі і затьмарений роками пияцтва мозок, він перетворився на смішне вередливе дитя. Дідо плутав Новий Рік із Пасхою, а Різдво з Днем народження баби Джо. Кожне родинне застілля складалося з двох частин: спочатку потрібно було накачати старого, наливши йому три стопки, а тоді, вклавши спати, продовжувати святкування, нормально спілкуючись з родичами. Дід із завзятістю малого ласуна чекав ті свої три стопки і якось, на бабцин ювілей, сидів з налитою чаркою у руках, примовляючи «Ну, давайте!» Та, несучи порцію горілки до рота, чув від когось за столом, що ще не час, бо ж ще не всім налито і розчаровано ставив стопку на стіл, не розтискаючи пальців. «Ну, давайте!» - вдруге проказав дідо, проконтролювавши, що усі уже мають горілку у чарках. Та і цього разу його спинив хтось із тостувальників, бажаючи бабусі многая літа і усього найліпшого. Хтось додав до побажань свої, а хтось уточнив і доповнив, а дід Афанасій сидів, похнюплено дивлячись на свою руку у котрій була затиснена стопка і плямкав губами.  «Батьку, ви хоч би тоста дружині сказали!» - проказав дядько Валєра, помітивши порожню дідову чарку. «Я ж казав – Давайте…» - пронявчав дід.



Єва Єндрик

Відредаговано: 06.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись