Попутниця

Розмір шрифту: - +

ХІ

Дзвінок на мобільний пролунав саме тоді, коли я уже приготувалася провести вихідний тиждень за переглядом серіалів і поїданням морозива. На дисплеї було написано «Женя Крайслер».

- Привіт. Не знаю, чи ти мене пам’ятаєш. Ми з тобою познайомилися десь тиждень назад. Я…

- Привіт Женя. Мій мобільний тебе пам’ятає.

- О, як класно! – зрадів по ту сторону лінії Женя Крайслер.

- Як справи?

- Не погано. Їздив у справах з міста. Ато подзвонив би раніше. А ти як?

- Добре. Відпочиваю після робочого тижня. День народження відсвяткувала.

- Вітаю тебе! Коли?

- Четвертого. І восьмого.

- У мене ідея. Давай продовжимо святкувати! Ти маєш плани на вечір?

- Саме збиралася подивитись Декстера.

- Що, коли я заїду по тебе через годину. Нормально буде?

- Нормально. Що робити будемо? - спитала я і почула у трубці ще чийсь голос, з яким Женя наче радився.

- Так... Ти більярд любиш?

- Люблю, але не дуже вмію.

- Нормально. Візьмемо піцу і поїдемо до мого друга пограти у більярд.

- Друг в курсі?

- Так, я йому про тебе розказував. Він хоче з тобою познайомитися.

За годину я підходила до піцерії біля мого дому. На парковці мене чекав чорний кросовер з тонованими вікнами. Він блимнув фарами і з боку пасажирського сидіння вистрибнув Женя. За кермом був його друг Сергій, чоловік років сорока з лишком. Це на мить збентежило мене, бо я не очікувала побачити такого друга, який хотів зі мною познайомитись. Сергій швидко перехопив ініціативу, розпитуючи яку піцу я люблю і чи п’ю я текілу. П’ю звісно, чому ж ні. А до піци мені байдуже, бо у цій піцерії вона все одно більше схожа на гарячі бутерброди.

Ми з Сергієм лишились в авто, поки Женя ходив за піцою. Сергій дивився на мене у дзеркало заднього виду і був дещо напружений, але намагався поводитись невимушено. За кілька хвилин мого жвандіння про День народження, друзів, італійську піцу і музику, Сергій помітно розслабився.

Джип підїхав до приватного будинку захованого у тихому провулку в центральній частині міста. Дім Сергія був дивно облаштований і більше нагадував  лаунж-бар, аніж житло. По периметру великої кімнати стояли чорні дивани, у кутку був прилаштований маленький камін, а в центрі стояв більярдний стіл американка.  Сергій майстерно нарізав велику таріль фруктів, подав на тарілках піццу і почав наливати текілу, прикрашаючи келишки скибочками лайму. Він накульгував тягнучи ногу, і я помітила це лише тоді, коли ми виходили з авто. Та його рухи біля маленького скляного столика були такими швидкими і вправними, що вада ноги умить забулася і ми спілкувалися так розкуто і приємно, наче були знайомі уже багато років.

Я не звикла спілкуватися так зі старшими чоловіками. Вони змушували мене напружуватись і почуватися непевно. Я ніколи не приваблювала дорослих чоловіків, чіпляючи на себе гронами пацанів від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти. Дорослі чоловіки не приваблювали мене також. Мені не подобався їхній запах, я не розуміла, про що з ними розмовляти, і завжди боялася справити враження малої дурепи, хоч такого зі мною насправді ніколи не траплялося, та цей страх звідкись брався у мені щоразу, як я опинялася сам на сам з чоловіком за сорок.

Ця дивна напруга виструнчувала мене і змушувала багато мовчати, або ж тарахкотіти без зупину, от такі от дві крайності. Та всередині мене усе було як завше у таких ситуаціях – відчуття меншовартості, недосвідченого, малого і дурного дівчиська.

Кажуть, що усі наші страхи і проблеми родом з дитинства. А надто ті, які мають відношення до взаємин з протилежною статтю. Наші мами і наші тати роблять з нас тих, ким ми будемо у стосунках, у шлюбах, вони визначають те, кого ми обиратимемо і як почуватимемось у парі. Як часто дівчинка, у якої тато був агресивним алкоголіком, обирає точно такого ж хлопця. Знову і знову. Як часто хлопець, у якого батьки сварилися і без кінця з'ясовували стосунки, обирає стервозну дівчину, яка мотатиме йому нерви і даруватиме таке звичне і бажане відчуття гостроти. Дай йому врівноважену і поступливу жінку і він збожеволіє він нудьги. Ні, такому потрібні дрібненькі пристрасті, крики, істерики, ревнощі і бурхливі примирення.

Мені завжди здавалося, що люди надто часто обирають собі стосунки з дрібними пристрастями. Я їх називаю «страстішки». Люди, які полюбляють страстішки здаються мені примітивнішими за тих, які хочуть і вміють створювати гармонійні стосунки. Любителі страстішок усе життя живуть неначе у дешевому мексиканському телесеріалі, порпаючись у телефонах своїх коханих, ревнуючи, ображаючись через дурниці і недоговорюючи правди, яку хтось повинен і так уміти розпізнати, здогадатись та виокремити. Такі дівчата біжать у ніч, палять цигарки «від нервів» і пють горілку з горла. Для ефекту крайнього драматизму. Вони чекають, щоб їх доганяли, рятували і кричали у темні вікна їхні імена. А як на мене – це повна туфта.

У дитячих іграх у Барбі, мій Кен ніколи не зраджував, ніколи не бухав і не бив мою Барбі. Вони завжди були зразковою парою, любили і балували одне одного розкішними подарунками. І якщо дівчачі ігри у ляльки є моделлю стосунків, у які дівчинка згодом бажала би вступати, мої стосунки просто приречені на ідеальність. Я мала би обирати врівноваженого, без шкідливих звичок, інтелектуально та емоційно зрілого чоловіка.

Я знаю, що завжди не усвідомлено обирала хлопця, що був протилежністю мого батька. Емоційного, аж до краю, часто через це незрілого і інфантильного, але такого, який умів кидатися до моїх ніг і дивитись так, як ніколи не дивився на мене мій тато – із щирим захватом. 

Мій тато ніколи не хвалив мене. Він ніколи не обіймав і не казав приємних речей. Усе, на що я могла розраховувати, прийшовши додому кимось скривджена – це моральний стусан і лекція про те, як не бути дурепою і не потрапляти у дурні ситуації. Хтось образив тебе? Ну, правильно, людина зреагувала на тебе адекватно. Ти травмувалася? Під ноги дивитись треба, а не у хмарах літати. У тебе щось пропало, чи зламалося? Бо ти дурна!



Єва Єндрик

Відредаговано: 06.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись