Посиденьки

Розмір шрифту: - +

Посиденьки

НІНА

Є у мене сусіди. Дмитро – гонористий, запальний, і Ніна – його варта, за словом в кишеню не полізе. Було тут і гучних сварок, і бурхливих примирень. У них двоє дітей, вже дочку одружили, вже і внучечка щебече. Син в інституті вчиться. Все ж добре. Живи і радій. Так на ж тобі – Дмитро загуляв. А «добрі люди» Ніні розказали і показали. Як на Нінин характер реакція була дивною. Ні сварок, ні розбірок. Ніна намагалась сім᾿ю реанімувати. Ну як могла . Але якось приходить до мене з пирогами така схвильована:

- Мабуть, мій Діма буде від мене іти. То оце я пирогів йому на дорогу напекла. А трохи і нам буде. Давай чайку поп᾿єм.

- Може ще обійдеться, - забелькотала я, - чи він тобі вже що сказав?

- Та нічого він не казав, але ж я його нутром відчуваю: він тільки подумає, а я вже знаю. Нічого не обійдеться.

- Ну, Ніночко, …., - я не знала, що казати, як втішать.

Та сусідка мене наче і не чула, сама затараторила:

- А воно і на краще. Набридли мені оті сварки. У мене он внучка, он Денис ще вчиться, їм же треба увага. А я дядька гляджу. А от тепер буде більше часу на них. Я думала, що буде боляче, а мені геть якось байдуже. Он бачиш і пирогів напекла. То у мене новий рецепт….

Вона говорила, говорила, говорила наче боялась тиші. І чомусь все поверталось до її Діми. І я все більше переконувалась – не байдуже . Ой як не байдуже. І болить, і пече, і душить…

- Давай я тобі чаю з мелісою заварю, - запропонувала я.

- А давай. Можеш ще і коньячку хлюпнуть. Відсвяткуємо початок мого вільного життя, - бадьорилась Ніна.

Я рипнулась було втішати, але все, що я могла їй сказать , вона сама собі як мантру повторювала.

- Ти там казала, що на малювання хочеш ходить, - спитала сусідка, - так я теж піду. І в басейн підемо. Заживемо. Ти думаєш він мене розстроїв? Зовсім ні. Я буду щаслива. Я йому ще покажу….

А потім, так і не торкнувши ні того чаю, ні коньяку, зазбиралася додому:

- Піду я. Ще треба його речі перебрати. Може що перепрати, може що випрасувати. Хай там не думають, що він у мене недоглянутий.

І пішла. А Дмитро таки зібрав свої манатки і перебрався до коханки. Вже на другий день. Ніна випросила на деякий час до себе внучку для розради. Та й отак. Аж десь через днів три-чотири будить мене дзвінок у двері. На порозі сусідка:

- Вибач, що турбую так пізно. Виручи, будь ласка. Зателефонувала Дімина пасія. Каже, що він напився і вішатись рветься. То вона просить прийти його забрати. А у мене ж Лізочка. Я ж її саму залишить не можу.

- Та не проблема, побуду, -кажу.

«От, - думаю,- і добре. Все стане на свої місця.»

Але під ранок Ніна прийшла сама. На моє німе питання сказала:

- Мотузку забрала, до тями привела, спати поклала. А кнопочки, щоб образу виключити, у мене немає. Хотів піти – хай там і сидить. То вже не моє життя.

- Ну ти, Ніно, і залізобетон, - дивуюсь.

- І не залізо, і не бетон. І тоскно мені. І за себе, і за нього. Я його, дурня старого, таким п᾿янющим ще і не бачила. Але не можу я його додому пустить, ну не можу.

А потім усміхнулась і каже:

- А знаєш, мені і його коханку шкода стало. Вона перелякана, вся в сльозах, дрібне, зелене ще, нічого в світі не бачило, питає мене: « А ви хіба його не заберете? Що ж я з ним робить буду» Ну ти чула таке?

Дмитро після того вішання винайняв собі квартиру (чи то коханка його виставила, чи сам пішов, не знаю) і випросив у Ніни собі можливість приходить «до дітей». Бачили таке, дочка у себе живе, син в Києві вчиться, а цей красень до Ніни у хату йде з ними бачиться. Та жінка на контакт не йшла. Час його відвідин у мене перебувала.

І так воно мабуть з рік було. Аж тут Ніна злягла. Дмитро на ноги всіх знайомих-незнайомих підняв, найкращі ліки, найкращих лікарів, найкращу палату – все добув, три дні від дверей реанімації і не відходив. Міряв кроками коридор, заглядав у очі медикам, керував бізнесом по телефону і ждав. Коли Ніні стало легше і її перевели в палату, Діма переселився на стілець біля її ліжка. Жінка то до пам᾿яті приходила, то знов забувалась.

Якось приходжу провідать Ніну, а там картина: сусідка моя спить, а Дмитро на ліжко схилився та й собі дрімає. Ну то я їх вирішила не будить, пакунок тихенько на тумбочку ставлю. Та все ж, мабуть, потривожила. Ніна очі тільки відкрила, тут же і Дмитро схопився. Мене наче і не бачить, а до нього:

- Сидиш?

- Сижду.

- І давно сидиш?

- Та вже ж п᾿ятий день.

- Ну-у-у,- слабо всміхнулась Ніна, - як чесна жінка я після такого повинна за тебе заміж вийти.

- Вийди, золотенька, вийди, моя хороша, - аж засіяв Дмитро.

Ну то я потихеньку з палати вийшла – людям поговорити треба. Вони давно не бачились.

 

 

КОХАННЯ З ТОГО СВІТУ


Іру залишив чоловік. Як це боляче, ми з Машкою вже знали, тому утішали, як могли. Але Іра ні на що не реагувала. Сиділа кам’яна.
Потім, ніби передумавш­и свою думу, випровадил­а нас, нічого не пояснюючи. Ми не знали, добре це чи погано, але побрели додому. А через кілька годин мені зателефону­вала дочка Іри і повідомила­ страшну  новину: Іра намагалась­ звести рахунки з життям. Жива, але в комі.
Не передать, що я в ту хвилину пережила! Почуття провини, біль за подругу, жаль до Іриної дитини. Ми з Машею побігли в лікарню, але зарадить нічим не могли. Довго подруга до тями не приходила. Та все ж через кілька днів нас чекала радісна новина: Іра опритомніл­а. А ще через якийсь час ми вже спілкували­сь в палаті. Намагались­ не торкатись теми сімейного життя, та Іра сама запитала, як там її Іван. І що дивно, просила передать йому, що не ображаєтьс­я на нього, що буде все добре. І якщо хоче переконать­ся, що вона бажає йому щастя, він може навіть її відвідать. І схоже, Ірі правда було байдуже. Це було дуже дивно, бо ми ж прекрасно знали, що після розлучення­ ще з рік і болить, і щемить, і пиршить, і сльози навертають­ся. Може то у Іри від ліків… І от нарешті, ми забираємо подругу додому. А біля лікарні парк невеличкий­. А день теплий видався, а настрій у нас якийсь елегійний був. І ми вирішили прогулятис­я. Ідемо алейкою. Сонечко світить, горобчики цвірінькаю­ть. Красота!!!­ Раптом Іра міняється в лиці і зупиняєтьс­я як вкопана. Ми злякались,­ швидко посадили подругу на лавку і хотіли бігти по лікарів, але жінка нас зупинила.



Нечуйвітер

#904 в Сучасна проза
#230 в Жіночий роман

У тексті є: любов

Відредаговано: 23.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись