Посмак цинамону в каві

Розмір шрифту: - +

VІІІ Крапельниця замість кави

VІІІ

Весняні дні в курортному містечку завжди були сповнені ароматами різноманіття трав та квітучих дерев. Південь. Тут все починає квітнути раніше. Аеліта дуже любила весну, особливо травень. Вона кожного дня по декілька годин гуляла містом, пляжем, їздила на Косу, щоб надихатися свіжим морським повітрям біля відкритого моря. Ця любов, навіяна її творчою натурою, підтримувала в ній надію на завтрашній день. Саме навесні з реаліста, а подекуди й песиміста вона знову ставала стовідсотковим оптимістом, і це допомагало жити далі. Аеліта любила подовгу сидіти в своїй автівці й, слухаючи радіо, писати вірші. Найсвітліші вона писала саме в цю пору року. Зимові вірші були сповнені безнадії, розчарувань та зневірення, осінні – перемінним настроєм, а влітку – взагалі не писалося. Весна відкривала простір сонцю, і саме з його теплими ласкавими промінчиками Аеліта поверталася до життя.

Та цей травень видався особливим. Він подарував їй почуття, глибокі й чисті, а потім позбавив улюбленої пори, прикувавши Аеліту до лікарняного ліжка…

 

Вікна реанімаційної палати виходили на південь, тому в приміщенні було сонячно. Аеліта приходила до тями дуже повільно. Вона нічого не відчувала, лишень чула звуки, спочатку невиразні, а потім вона впізнала голос подруги.

– Здається, вона приходить до тями, - схвильовано говорила Олена. Аеліта не ще не бачила, хто з нею. Світло різонуло очі й вона знову їх заплющила. – Слава Богу! – Голос Олени сповнили радісні нотки.

Нарешті Аеліті вдалося розплющити очі й роздивитися все навколо себе.

– Де я? Що трапилося? – Запитала вона й пригадала все… – Назар… Де мій телефон?

– Всі запитання потім, - звернувся до неї лікар, а присутніх попросив вийти. – Вам треба заспокоїтися. – Лікар світив їй в очі ліхтариком, сльози покотилися в знак протесту, потім він зробив якісь записи й сказав:

– Ви потрапили в аварію, Ви це пам’ятаєте?

– Так, пам’ятаю.

– Загалом, Ви ціла, проте… - він змовк, і це викликало паніку в Аеліти.

– Що проте? – Вона намагалася говорити спокійно, та її голос тремтів.

– Заспокойтеся, все буде добре. Ваша голова травмована, ви довгий час були без тями…

– Скільки? – перебила лікаря Аеліта.

– Тиждень.

Вона намагалася зрозуміти, чи міг Назар дізнатися про аварію, тим часом лікар продовжував:

– Головне зараз – мінімізувати навантаження на мозок. Відпочинок – ось найкращі ліки. І жодних стресів, тому відвідувачів поки не буде.

– Ні, благаю! Мені дуже треба дещо знати. Дозвольте поговорити з подругою.

– Ні, - намагався заперечити лікар, та Аеліта спробувала підійнятися, демонструючи тим самим свою рішучість. Лікар здався:

– Добре, але не більше п’яти хвилин.

До палати зайшла Олена:

– Моя люба! Слава Богу, ти отямилася. – Олена раділа щиро. – Дай-но я тебе обійму…

Аеліта раділа, що в цю мить Олена була поруч. Їхня дружба почалася з професійних інтересів, і в процесі підготовки одного освітнього проекту вони знайшли багато спільного. Не зважаючи на 20-річну різницю у віці, вони спілкувалися майже на рівних. Олена була мудрою жінкою, терплячою, тактовною, проникливою, а головне – щирою та відвертою. Вона була дружиною пастора, добре знала Біблію, й завжди могла навести доречну цитату з неї. Аеліті подобався її світогляд, більше того, вона його поділяла. Єдине, що було відмінним – церкви, як організації, до яких вони належали. Та це ніколи не було предметом сварок чи непорозумінь, навпаки, порівнюючи, Аеліта робила багато висновків для себе, вибудовувала свою стратегію буття.

– Ти молилася за мене, я це відчувала, - тихо і з вдячністю звернулася Аеліта до подруги.

– Звісно молилася! А як тут без Бога? Напередодні мені наснився сон, нехороший сон про тебе, тому коли почула в новинах про аварію – одразу стала телефонувати, щоб з’ясувати, чи немає тебе серед пасажирів. Мене пустили до тебе не одразу. Я тут три дні під дверима сиділа, молилася. Одна з медсестер побачила, поговорила з лікарем, от мене й пустили. На все Божа воля. – Олена посміхалася, мовчки дякуючи Богові за допомогу.

– Так, ці твої віщі сни… Добре, що ти вмієш їх розуміти… А мені як і насниться, то все одно не зрозумію… - помовчавши, Аеліта нарешті запитала про те, що її цікавило:

– А де мій телефон?

– Не знаю, можливо серед твоїх речей. Це треба у лікаря запитати. А навіщо він тобі зараз? – Здивувалася Олена.

– Це довга історія, проте від мого телефону залежить, чи буде в неї продовження…

– Добре, я зараз спробую з’ясувати. – Олена вийшла.

Аеліта дивилася на стелю, білу, пусту, холодну. Вона дуже не любила лікарні, та зараз їй було все одно. Тільки б телефон знайшовся. Контакти Назара є тільки там. Чекання тривало цілу вічність. Нарешті двері відчинилися, повернулася Олена.

– Нажаль, телефону в твоїх речах не було.

– Мабуть загубився… я музику слухала, тримала його в руках, коли… А чи можна відновити інформацію з телефона?

– Не знаю, я на цьому не розуміюся.

Аеліта зітхнула. Схоже Назар тепер – минуле. Вона зараз нічого не може вдіяти, треба дочекатися виписки, а вже потім вона буде діяти.

***

Після реанімаційного відділення Аеліту перевели до травматологічного, де вона пробула ще тиждень. Обстеження, аналізи, прогнози… Коли її нарешті відпустили, радості не було межі. Діставшись дому, Аеліта одразу забрала Нявку від сусідки. Нявка муркотіла біля господині, терлася об неї, усіляко виказуючи свою радість від її повернення. Марина ж (а саме так звали сусідку) почимчикувала за Аелітою, щоб допомогти їй розпакувати валізу та дізнатися подробиці її пригод. Однак Аеліта чемно дала зрозуміти, що хоче відпочити. То ж Марина пішла ні з чим.



Ола Нетаєна

Відредаговано: 11.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись