Посмак цинамону в каві

Розмір шрифту: - +

ІХ

Небо затягло хмарами. Посіріло. Аеліта спустошено вдивлялася у вікно, ніби намагалася віднайти там відповіді на запитання, які вже тиждень не дають їй заснути. З вікна другого поверху її улюбленого м’ясного пабу «Pinta», поряд з головним корпусом університету, все здавалося відстороненим. Той світ ніби існував паралельно, і вона в ньому була наче всохла троянда у вазоні… Пішов дощ. Вона байдуже спостерігала, як склом вікна стікають рясні краплини, що невдовзі потекли струмком. Дощ більше не приносив їй радості, кава також. Аеліта намагалася думати про роботу, розробляти проекти, та нічого гідного на думку не спадало. Після того дзвінка, все полетіло шкереберть.

– Привіт, - почула Аеліта голос Олени за спиною.

– Привіт, - Аеліта ледь-ледь посміхнулася.

Вони, як завжди, замовили Чікен рол, і Олена одразу запитала:

– А тепер давай по порядку. Що трапилося? Ти так змарніла, що я вирішила, наче хтось помер!

– Дійсно, помер. Я. – Якось без емоцій відповіла Аеліта. З Оленою вона могла не прикидатися, не вдягати маску. А їй боліло, дуже боліло.

– Так не піде! – Голос Олени прозвучав категорично. – Ти або прийдеш до тями й усе мені розповіси, або я піду геть, і все залишиться, як є!

– Не підеш, тільки не ти, - посміхнулася Аеліта. – Добре, зараз. По порядку…

Аеліта розповіла, як телефонувала, як він холодно їй відповів, про жінку, про те, що весь тиждень кожного дня він їй телефонує, а вона не відповідає…

– Чому? – запитала Олена.

– Не знаю, про що тепер з ним… а головне як говорити…

Олена уважно вдивлялася в очі подруги, а на її обличчі читалася стурбованість.

– Скажи мені от що, - Олена намагалася зрозуміти, - ти до нього що відчуваєш?

Аеліта знизала плечима. Вона боялася визнати, що кохає його. Їй здавалося, що кохати вона не здатна, що це мало статися або в юності, або в молодості, але не зараз, коли вона віднесла себе до середнього віку… Та пильний погляд Олени змусив її сказати це вголос:

– Мені здається, що без нього життя втратило сенс… Ніщо не може заповнити ту спустошеність, що тепер виникла…

– А чому ж тоді не відповідаєш на його дзвінки? – здивувалася Олена.

– Кажу ж, не знаю. Що він мені скаже? Буде виправдовуватися? Не хочу я цього чути. Це так принизливо…

Принесли їхнє замовлення. Та їсти не хотілося. Телефон Аеліти сповіщав про дзвінок через Skype. Назар. Олена безапеляційно промовила:

– Відповідай!

Аеліта мовчала. Руки тремтіли.

– Відповідай! – наполягала Олена, та Аеліта зволікала. Потім натиснула «відміну».

Олена дивилася на неї, немов запитувала «Як довго ховатимешся?», а потім запитала вголос:

– Якщо ти відповіси, що ти втратиш?

Аеліта мовчала. Про це вона не думала. Тим часом Олена продовжила:

– Гордість? Гідність? Чи можливо ти нарешті зрозумієш, що ж насправді тоді сталось?

Аеліта мовчала. Змовкла й Олена. Страва вже охолола, та все ж вони почали їсти. Після першого ролу Аеліта нарешті сказала:

– А знаєш, я все таки йому відповім!

– Коли? – поцікавилася Олена.

– Завтра!

– Зателефонуй зараз.

Аеліта розгубилася.

– Чому саме зараз?

– Ну або вдома. Але сьогодні. – Олена була переконливою. Аеліта думала, як краще. Хотілося зараз, та зайві вуха були ні до чого. Ні, Олена тут ні до чого, навпаки, було б добре, щоб вона теж почула його версію… Багато було в пабі відвідувачів, і багато хто її добре знав.

– Краще вдома, - тихо підсумувала Аеліта.

– Добре, так навіть краще. – Олена посміхнулася і додала:

– Головне – дай йому шанс. Сама подумай, кожного дня, наполегливо, мабуть вже не маючи надії… а ти вся така горда… Гордість, сама знаєш до чого веде.

– Так, знаю… - погодилася Аеліта. Так, вона дійсно це знала. А в Олени запитала:

– Як думаєш, я маю право на щастя?

Олена поблажливо посміхнулася й відповіла з материнською інтонацією:

– Звісно. Ти – як ніхто інший. І я серйозно. Взагалі, я думаю, що це твоя доля. Не відштовхуй її.

 

***

 

Вдома Аеліта вирішила зібратися з думками, продумати, що вона йому скаже, як. Намагалася вона й передбачити його можливі виправдання. Та всі вони не були переконливими. Вона не могла вигадати нічого такого, що могло його виправдати. А їй дуже цього хотілося. Нявка знову, як і попередні сім днів, не відходила від господині. Її муркотіння заспокоювало, врівноважувало. Тривожні думки стали звичними. Вірші були єдиним засобом не впасти в глибоку депресію.

Аеліта вирішила сьогодні вже не телефонувати. Завтра. Бо сьогодні вже пізно.

***

Ранок для Аеліти розпочався о четвертій. Будильника вона на цей час не ставила. Просто не змогла спати довше. Після душу вона заварила каву, тихенько увімкнула радіо. Її кухня була маленькою, та цього було достатньо. Цей день має стати вирішальним. В який бік – покаже час. Вона спостерігала за відблисками сходу сонця на вітражному балконі, п’ючи каву. Квартира виходи на захід, то ж сходу сонця вона не бачила. Вид з балкону на четвертому поверсі в травні був чудовим. Приватний сектор, втоплений у квітучих деревах нагадував їй дитинство, батьківську хату з пишним фруктовим садом. Бджоли гуділи так, наче їх там були мільйони. Вранішня тиша допомагала їй думати. Нявка ліниво вляглася на лежак біля Аеліти. Ідилія. Не вистачало тільки одного – коханого поруч. Аеліта вже добре себе знала, то ж розуміла, що цей день готує їй щось хвилююче. Це передчуття… Воно не давало їй спокою.



Ола Нетаєна

Відредаговано: 11.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись