Посмак цинамону в каві

Розмір шрифту: - +

Вісімнадцята філіжанка кави

ХVІІІ

 

Аеліта сиділа на балконі, вдивляючись у далечинь. Смак табаку лоскотав смакові рецептори ротової порожнини. Дим потиху піднімався до гори й зникав у відчиненому вікні. Вона не стільки палила, скільки димила. Чоловічі голоси в квартирі поволі затихали. Було близько півночі.

– Ти в нормі? – запитав Орест Аеліту, коли вони нарешті залишилися самі.

– Мабуть так, дякую, – невпевнено відповіла вона. Проте Аеліта точно знала, що потрібує часу, щоб прийти до тями остаточно. Поліціянти запевнили, що її кривдник більше не загроза для неї, та вона хотіла одного – щоб він просто зник. Вона подивилася на свої тремтячі руки, Орест це помітив.

– Заснеш?

– Навряд чи.

– Валер’янки?

– Ні.

– Ти палиш?

Аеліта промовчала. Ні, вона не палила. Вже понад двадцять років. Та інколи їй хотілося відчути аромат табаку, от і мала на такий випадок сигару. Він вийшов. Нявка муркотіла на її колінах, постійно лащилась та гладила лапками її щоки.

Аеліта думала про те, що Назар приїде не скоро. А залишатися тут вона не хотіла. Тут, у її фортеці з нею таке сталося. Отже, це вже не фортеця. Требі їхати де інде, аби тільки подалі…

– Я каву зварив, тримай, – Орест простяг їй чашку з ароматним напоєм, і сказав:

– Вибач, пляшку бренді я розквасив об його голову…

Вони мовчки пили каву. Зоряне небо манило. Аеліта не помітила, що плаче. Орест пригорнув її до себе, й вона розридалася. Вперше вона дозволила собі ридання у присутності чоловіка.

 

Зійшло сонце. Аеліта спала в обіймах Ореста на балконі. Нявка сопіла поруч у лежачку. Ранкова легка прохолода пробудила Аеліту. Тривоги більше не було. Спокій. Надія. Бажання негайних змін…

Ванна, сніданок та кава – все це мовчки. Ні вона, ні Орест не хотіли обговорювати вчорашнє. Та й навіщо? Навіщо згадувати те жахіття? Навіщо знову говорити про те, що вчора було розказано поліції? Орест нагодився вчасно. Поліція прибула швидко, так само як і швидка. Аеліті надали необхідну допомогу. Вона з Орестом написала заяву на Бориса без сумнівів. На тому й розійшлися. То навіщо зараз це все переживати ще раз?

– Я поїду до Назара, – загадково промовила Аеліта. Орест посміхнувся.

– Коли? – Тільки й запитав він у неї.

– Справа за документами…

– Добре. Так на краще…

– Є прохання. –Й вона пильно зазирнула йому в очі. – Назарові не треба про це розповідати.

Орест помовчав, а потім кивнув на згоду.

Аеліта всміхалася. Ця її посмішка не була схожою на жодну з тих, яка раніше осяювала її обличчя. Вона зараз знала напевно, що тут вже не залишиться. Переїхати. Їй треба змінити своє життя. Назар – чоловік, який їй потрібен. Вона обрала його. Тож і думати більше нема про що. З минулим покінчено. Цей ранок показав, що вона переродилася. Їхати до нього і бути поруч. Завжди.

 

Кінець

 

Книга з ілюстраціями є тут: https://libera.store/uk/author/writtenBook/164 

прошу підтримати)) 



Ола Нетаєна

Відредаговано: 11.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись