Посмак цинамону в каві

Розмір шрифту: - +

І Перша філіжанка кави

Аеліта зійшла з бусу. Столиця привітала її весняним ранковим дощем. Парасоля була на поготові, тож одним рухом її було відкрито. Якийсь час Аеліта оглядалась. Куди йти вона напевно не знала, а запитати не було в кого, всі кудись поспішали, особливо ті, що не мали парасолі. Робочий день. Тож вирішила, як завжди в подібних ситуаціях, скористатися мобільним додатком Maps.me. Було не зручно. Однією рукою вона тримала валізку, іншою – парасолю. Саме час жалкувати про відсутність третьої. Та замість цього Аеліта покрокувала до будівлі вокзалу. Вмостившись на лавці, вона уважно вивчала карту з номерами будівель. Нарешті маршрут було прокладено. Спочатку метро, потім трішки пішака, а там і готель. Перспектива пішої прогулянки в дощ її аж ніяк не лякала. Аетіла була плювіофілом, відтак дощ вона обожнювала, тим більше за відсутності вітру.

З центрального виходу вокзалу вийшла молода жінка. На вигляд їй було близько сорока. Невисокого зросту, жіночної статури, круглолиця, з сірими як сьогоднішнє небо очима, краса яких ховалася за лінзами окулярів. Її кудряве довге волосся кольору стиглого каштану водоспадом падало на плечі. Дорожній одяг приховував жіночні форми її тіла. Джинси, легка куртка, кросівки. Єдиний аксесуар, що видавав в ній жіночу натуру – легка хустина на шиї. Зараз вона слугувала яскравим акцентом, а якби був вітер – зайняла б належне місце на голові жінки. Легкою ходою, з відкритим поглядом та з посмішкою, яка видавала її задоволеність, Аеліта пішла у бік метрополітену. Декілька станцій, пересадка на іншу гілку, ще декілька станцій і ось вона вже на підйомнику, а ще за мить вийшла на поверхню.

Вулиця біла напівпорожньою. Аеліта посміхалася. Це ще одна причина її любові до дощу. Пусті вулиці. Пригадалось, як у студентські роки вона поспіхом хапала парасолю, і бігла на вулицю, щоб зійти вулицею близько півтора-двох кілометрів крутим схилом від гуртожитку до парку, яким вона так любила прогулюватись саме в дощ. Ніде нікого. Вона сам на сам зі стихією. Можна говорити з нею, торкатися, кружляти і просто стрибати калюжами. Парасоля зазвичай прохолоджувалась десь на лавці, допоки Аеліта насолоджувалася спілкуванням з небесною водою. Якщо хтось і бачив її в цей момент, то скоріше за все тримався осторонь, бо як правильно реагувати на таку поведінку? Це зараз психологи шуткуючи радять: «якщо щось не зрозуміло в ситуації – танцюй, тоді незрозуміло буде всім іншим». А тоді, в кінці 90-х, це було дикістю. Всі навколо намагалися стрибнути вище голови. Простота була не в моді. А щирість тим паче. Що вже говорити про дитячу радість?

Вона йшла до готелю, дихаючи на повні груди, ніби намагалася заковтнути дощу побільше. Посмішка осяювала її обличчя. Вона високо тримала голову, погляд спрямований до неба, і як тоді, у студентстві, парасоля бовталася на руці, збираючи краплини дощу, ніби у долоні... Насолода пустою вулицею, відсутністю сонця, прохолодною вологою. Що ще потрібно для щастя? Їй зараз нічого більше не треба. Хіба що філіжанка кави з вершками...

Хол готелю був просторим та світлим. Аж занадто. Така кількість світла різала очі. з’явився прищур. Аеліта підійшла до рецепшену, назвала прізвище, їй видали картку-ключ. Від послуг носія вона відмовилася. Ліфт стрімко поніс її на п’ятий поверх. Організатори обіцяли номер з видом на місто й просторим балконом. Вона затамувала подих, тільки но двері відчинилися. Номер був розкішним. Ні, не Vip, проте й бюджетним його точно не назвеш. Простора світла кімната, не менше двадцяти квадратних метрів, з вікном в підлогу, що плавно перетікав у широкий балкон, де розмістився столик з двома кріслами у стилі хай-тек. Власне весь номер був у стилі хай-тек, та ще й її улюбленого сірого кольору. Узголів’я ліжка тулилося до глухої стіни з правого боку від входу, підлогу перед ним устилала м’яка ковдра, ступні в якій просто потонули. Пообіч ліжка, відділений чудернацькою фігурною стіною, стояв стіл зі стільцем-кріслом. Зручно. Можна залишати «творчий безлад», не мулятиме око, якщо хтось навідається в гості. Хоча хто навідається? Це просто конференція. Нехай і міжнародна. Нових знайомств у планах не було. Навпроти ліжка був камін, а між ними посеред кімнати стояв столик з двома кріслами. Шик.

Аеліта поспіхом зазирнула до ванної кімнати. Все необхідне є. Так само дорого. Аеліта почувалася гідною цього багатства інтелігенткою. Інтер’єр її цілком влаштовував. Що ж, рівень конференції одразу усвідомлюється. На якусь мить Аеліта подумала, що не очікувала такого розмаху від організаторів. Вона і раніше брала участь в міжнародних конференціях, але ніхто і ніколи не надавав номерів такого рівня.

Найбільше її приваблював відкритий балкон. Його вона залишила на останок. Все найсмачніше вона завжди залишала на останок, щоб довше насолоджуватися посмаком. Ось і тепер вона собі не зрадила. Повітря було насичене свіжим киснем. Дощ не затихав. Затяжний. Те, що треба…

У двері постукали. Довелося перервати симфонію душі.

– Комплімет від організаторів, - за дверима стояв вишколений офіціант, тримаючи тацю, на якій красувалася філіжанка кави з вершками та корицею. Цей аромат вона впізнає з-поміж тисячі інших.

Аеліта відійшла у бік, впускаючи несподіваного гостя. Хлопчина увійшов, поставив тацю на столик перед каміном. Аеліта дала йому чайові, треба ж відповідати рівню. Поява кави здивувала тільки на початку, бо потім вона згадала, як в анкеті-заявці на запитання «Яка дрібничка Вас порадувала б після заселення?» вона написала: «Кава з вершками та корицею». Посмішка знову осяяла її обличчя. Мило. Давно вона так не посміхалася.

Аеліта взяла тацю і почимчикувала на балкон. Зручно вмостилася у кріслі. Музика міста її заспокоїла. Голоси автівок, трамваїв, кроки поодиноких пішоходів були свідчення того, що місто живе. А отже, і їй доведеться. Завтра вона доповідатиме на одній з робочих секцій конференції. Нудно, не потрібно нікому, але треба. Але то буде завтра. А сьогодні, зараз вона може розслабитись і насолодитись кавою і дощем сповна.



Ола Нетаєна

Відредаговано: 11.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись