Повість про останню любов

Розмір шрифту: - +

Ігор

Але агресивність Ігоря почали помічати  вже бачити й лікарі.

- Потрібно, щоб вашого чоловіка оглянув психіатр,- одного разу сказав мені завідувач неврологічним відділенням куди перевели Ігоря через загрозу інсульту, - з ним щось коїться. Не дивно. Він вижив там, де мав померти.

Я промовчала, хоча знала: лікар правий. Більше того –  була впевнена, що далі буде тільки гірше. Мені не хотілося, щоб Ігоря оглядав психіатр, бо  була знала, який висновок він зробить. Та вибору не мала: щодень він ставав все агресивнішим. То було просто жахливо спостерігати як витончений, ніжний, чуттєвий чоловік перетворюється на повну свою протилежність.

«Це кара мені! – у розпачі думала я,- за те, що не цінувала його раніше, не хотіла розуміти, що мені було дароване велике щастя бути безмежно коханою! Хтось за се життя його не пізнає, а мені ж було даровано просто так, невідомо за які заслуги!»

Я відтягувала візит до психіатра як могла. Та одного разу Костя наполіг на тому, щоб провідати батька.

- Мамо, ти щось приховуєш,- дуже серйозно сказав він,- і я хочу знати, що саме.

Я промовчала. Пам′ятаючи слова кості про те, щоб я знову не ховалася в себе, як той равлик, хотіла розповсти йому все: про батька, свої почуття, а найбільше – страх, який охоплював мене щоразу, коли я наближалась до порогу лікарні. Такий сильний страх, що мені хотілося розвернутися і, як тій нерадивій школярці, прогуляти уроки. Та мій урок був не зміримо тяжчий за всю шкільну програму. Лише неймовірним зусиллям волі й усвідомленням того, наскільки я Ігорю заборгувала, мені вдавалося себе пересилити й іти до нього. Та я поки що й словом не обмовилась ні дітям, ні матері, в що перетворюється мій чоловік. Аж ось Костя захотів побачити батька. Що ж тут дивного – вони любили одне одного, як рідні. Але ж хіба то видовище для дитячих очей? Ігор останнім часом говорив тільки нецензурно, мене крив такими словами, що часом неможливо було витримати, хоча я чітко усвідомлювала, що він просто хворий.

- Синку… - я не знала, що казати далі.

 Як пояснити дитині те, що відбувається з чоловіком, котрого він вважав своїм батьком? Медичними термінами? Так  лікарі ще самі до кінця не визначилися, як зветься ці хвороба і чи можна назвати хворобою повну зміну особистості.

Я не хотіла, щоб Костя їхав до лікарні. Як може подіяти на дитину ця зустріч? З іншого боку - як відмовити малому у зустрічі з батьком? Я знала Костю - якщо він вже щось міцно задумав, то буде добиватися свого з недитячою впертістю. Може, це від мене в нього така риса? Втім, не знаю…

… І все таки, не потрібно було їхати кості в лікарню. Та я дала слабину і дозволила цьому статися. Десь в глибині душі надіялася, що ця зустріч зробить якийсь зсув у вивернутій свідомості Ігоря і все налагодиться. Вони  ж так любили  одне одного!  Дурна надія! Дурна я!

Того дня ми приїхали до лікарні рано. Перед дверима палати, в якій лежав ігор, я сказала малому:

  • Костя, будь готовий до того, що ти зараза побачиш… я зам′ялась, - не зовсім тата.
  • А кого? –здивувався малий.
  • Його хворобу, тихо відповіла я, - щоб татко не  казав – не вір. То каже його хвороба.
  • Як це – не вірити таткові? – знов здивувався син. Мж ними дійсно були дуже довірливі стосунки.
  • Сам побачиш, сказала я і з острахом відчинила двері палати.

Ігор лежав у ліжку – малий, зморщений, схудлий. Тільки зараз я зрозуміла, що той, хто пам′ятав колишнього Ігоря та давно його не бачив, може його й не впізнати. Зміни були просто разючими, тепер я це усвідомила.

Костя на мить завмер – здивований, отеретілий, розгублений. Він нерішуче озирався в мій бік, наче шукаючи підтримки.

- Ігорю,- промовила я до чоловіка, - я Костю привела.

«Навіть лексика в нього змінилася,- автоматично відмітила я,- раніше він таких слів не вживав».

  • Ти знаєш, що я тобі не батько? – втупивши очі в малого раптом грубо запитав Ігор, твоя дорогоцінна матінка виходила за мене заміж вже з отакенним,- він звів півколом руки догори,- пузом. А батько  твій, справжній батько, якийсь пройдисвіт, за котрим вона, він тикнув у мене схудлим пальцем на якому, мов кіготь хижого птаха, стирчав ніготь, бо ігор не давав їх зрізати,- все життя сохла. Та й тепер, мабуть теж!

Ігор дивився на мене злобними, маленькими, мов у кабана, очицями. От дивина – обличчя його марніло, очі б мали більшати, та вони западали кудись вглиб черепа, як мені здавалося, щодень більше.

  • Ти думаєш, курва ти й твоя матір, я не знав, що ти мною гидувала? – просичав ігор, дивлячись на мене,- все терпів. Вилупка твого і його, пройдисвіта того, прийняв, як рідного. А ти донечку мою не любила-а-а-а-а, - раптом, заплакав-завив Ігор, такі перепади настрою стали траплятися з ним все частіше,- мою дівчину! Чого цього притягла? Де моя донька?! – в голосі Ігоря прозвучала погроза, він хотів встати та зміг – все таки був ще занадто слабий. Та цього було досить, щоб Костя прожогом кинувся до мене і вчепившись за руку, благально дивився в очі, мовляв, ходімо звідси.

«Що я накоїла! – думала, виводячи, під насмішкуваті й непристойні викрики Ігоря малого з палати,- якщо цим видовищем скалічила дитину!».

Раптом, мов з повітря, перед нами з'явився завідувач. Він неприязно глянув на мене й пробурмотів:

 -Нічого кращого не могли придумати, аніж привести дитину до такої хворої людини? – і додав через хвилину,- переводити вашого чоловіка будемо. До психіатрії. Явно він не наш клієнт,- зітхнув завідувач,- жаль. Такою людиною був! І таким фахівцем!



Оксана Калина

Відредаговано: 10.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись