Пов'язані кров'ю

Розмір шрифту: - +

Глава 2

«Я тебе народила тільки для того, щоб не зганьбити славу нашої сім’ї. І ти за це повинен бути вдячний нам», - слова, які його мама якось казала, назавжди залишилися в пам’яті. І кожного разу, коли він згадував їх – ще більше ярили душу. Тільки чому так? Що він зробив неправильно? Чому його батьки досі не приймають його? Питання, що залишаються без відповіді ось уже декілька років.


Все життя було облудою, від якої вже нудило. Добре грати на публіку його з дитинства вчили. Але шрами, які так просто не сховаєш, постійно нагадували по себе: для інших - любляча сім'я, вдома - чужі люди. І так буде завжди. Нічого уже не змінити.


***


Бенедикту набридало весь час спостерігати за дітьми з цієї багатої сім’ї. Він вважав їх просто розпещеними дітлахами, яким куплять все – варто їм лише цього захотіти; людьми, які думають лише про себе і не знають, що таке справжнє життя. Такими вони здавались на перший погляд. Тільки хлопець, як ніхто інший, знав, що перше враження буває оманливим.


Попри все, безглуздо було б заперечувати, що вони обоє були неймовірно красиві. А вродливість дівчини просто вражала. Бенедикт уже давно нормально не спілкувався з дівчатами, і робив це тільки тоді, коли цього потребувало завдання. У штабі були лише хлопці, а з жінок – стара медсестра,для якої чай був панацеєю від усіх хворіб.


Хлопець усміхнувся. Все ж, ця бабуся завжди була готова їх вислухати і допомогти порадою. Він ще пам’ятав, як кілька років тому цілий день пробув у її кабінеті. Його очі були червоними від сліз, а голос – хрипким, від довгого крику. Медсестра тоді нічого не говорила, не виганяла з кімнати і не кричала, а тільки ніжно гладила по волоссю та обнімала. А в один момент Бенедикт відчув, що жінка плаче і промовляла тихе: «Все буде добре». І тоді він вірив їй. Як колись вірив своїм батькам.


Навіть зараз, коли ті роки давно минули, старенька завжди його слухала і усміхалася, а іноді, коли був час у них обох – запрошувала його на чай з печивом. І це все давало відчуття, що хоч комусь він потрібен.


Бенедикт глянув на затягнуте хмарами нічне небо. В цьому не було нічого дивно, адже наступила осінь, та хлопець бажав побачити зорі. Хотів невідривно дивитися на них годинами і згадувати. Просто згадувати дні, коли він так само дивився на небо, а поряд з ним була мама, що тримала за руку і щось тихо наспівувала. Та все це здавалося далеким і чужим, ніби це проживав не він зовсім.


Людей на вулиці уже не було. Тільки десь недалеко якась тінь швидко промчалась поміж будинками й зникла. Та й помітно було її лише через мерехтіння ліхтаря, що одиноко стояв посеред вулиці.


Бенедикту не було лячно через темряву, що царила навколо, навпаки – він відчував спокій. Навколо тихо, чутно лише завивання вітру і ледь вловимі розмови людей, які, певно, уже готувалися до сну, щоб завтра неодмінно зустріти новий день.


Хлопець зручніше вмостився на дереві. Це було ідеальне місце, щоб «шпигувати»: його не було видно через листя дерева, а ось він все прекрасно бачив. Тільки от тіло, особливо спина, починало боліти від такого довгого сидіння.


Він подивився у вікно будинку, де побачив дівчину, яку, як він почув, звали Меліса. Вона розплітала зачіску, а вже через декілька секунд на її тендітні плечі спадали руді локони волосся, а потім, взявши речі (хлопець здивувався, як взагалі можна знайти щось в такій величезній шафі) вийшла з кімнати. В кімнаті, де жив її брат світло не горіло і Бенедикт припустив, що він уже ліг спати.


Йому подобалось ось так спостерігати за чиїмось життям і думати, яке би було його власне, якби його не забрали тоді? Та в уяві не поставало зовсім нічого, бо Бенедикт просто не знав, як це – нормально жити.


Бенедикт зліз з дерева та потягнувся. Тіло боліло, та він намагався не звертати на це уваги. Хлопець зітхнув: тут просидіти потрібно ще декілька годин, а спати хотілося неймовірно. І чи то через втому, чи через власну неуважність, шпигун не помічав, як за ним самим вже декілька хвилин пильно спостерігають.


Він навіть зреагувати не встиг, як його повалили на землю, а до горла підставили ніж. Незнайомець стиснув зап’ястя Бенедикта вільною рукою, а потім сів на нього, через що Бен не міг зробити зовсім нічого. Хлопець сильно зблід, але намагався не панікувати, не показувати того, що йому лише на мить стало страшно. Незнайомець нахилився до його вуха і тихо прошепотів:


- Хто ви такий?


Він не має признаватися. В будь-якому випадку, хто б це не був, має мовчати. Незнайомець, який, судячи по голосу, був хлопцем, сильніше стиснув його руку, від чого Бенедикт закусив губу, щоб не прикрикнути.


«Нумо, на тренуваннях і не таке було. Я просто повинен взяти ситуацію під свій контроль» - хлопець глянув на незнайомця, хоча це було складно зробити, оскільки він лежав спиною до нього. Та й це б не дало розгледіти його обличчя – воно було закрите капюшоном.


Бенедикт глибоко вдихнув, а потім спритним рухом зумів схопити нападника за руку, що тримала ніж, після чого вивернути її, для того, щоб обеззброїти. Це дало змогу скинути незнайомця з себе, і вже самому покласти його на лопатки.


Хлопець наставив на нього його ж ніж, переможно посміхаючись… Тільки посмішка тут же зникла, вартувало лише побачити, хто саме цей «нападник». Капюшон злетів з його лиця і він побачив того, кого повинен захищати. А він дивився на Бенедикта з презирством, злістю і образою, але спроб напасти більше не робив, тільки розглядав того, хто зумів його «здолати».


Рука Бенедикта здригнулася, і через кілька секунд він опустив її. Цей хлопець не мав взнати про нього, не мав його бачити! В горлі різко пересохло: якщо про цю помилку дізнається містер Роджерс – покарання не уникнути. Це завдання було можливістю отримати привілеї, а зараз ця можливість трималась на волосині.


Хлопець же встав з землі, коли побачив, що Бенедикт більше не збирається на нього нападати. Він незадоволено на нього, скрипнув зубами, а потім струшувати пил.



Luna098

Відредаговано: 05.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись